Тільки-но присяжні трохи очуняли й повіднаходили свої таблички та пера, вони заходилися [113] завзято писати історію цього нещасливого випадку — всі, окрім Ящура, який, видно, був надто ошелешений, аби щось робити. Він тільки сидів, роззявивши рота і вп'явши очі у стелю.
— Що тобі відомо по суті справи? — звернувся Король до Аліси.
— Нічого, — відповіла вона.
— Зовсім нічого? — напосідав Король.
— Зовсім, — повторила Аліса.
— Це дуже важливо! — відзначив Король для присяжних.
Ті вже кинулись були писати, коли це втрутився Білий Кролик.
— Неважливої Ваша величність, звісно, це мали на увазі, чи не так? — проказав він вельми шанобливо, хоч лице йому кривилося в жахливих гримасах.
— Я Неважливо, так, так, звичайно, я це мав на увазі — квапливо поправився Король і забубонів собі під ніс: "Важливо-неважливо, важливо-неважливо..." — мовби пробував на вагу, котре слово краще.
Дехто з присяжних записав "важливо", дехто "неважливо". Аліса це дуже добре бачила, бо вже виросла так, що могла легко зазирнути до їхніх табличок. "Але яке це має значення", — вирішила вона про себе.
Зненацька Король, який ось уже кілька хвилин грамузляв щось у записнику, вигукнув:
— Тихо! — і зачитав:
"Закон Сорок другий. Всім особам заввишки в одну милю* і вищим покинути судову залу".
Всі прикипіли очима до Аліси.
*0дна миля дорівнює приблизно 1,6 км.[114]
— Це я — заввишки в одну милю? — перепитала Аліса.
— Так, — сказав Король.
— А, може, і в дві, — докинула Королева.
— Ну й нехай, але я не вийду, — сказала Аліса. — Тим більше, що це не правильне правило — ви його щойно вигадали.
— Це найдавніший закон у записнику, — заперечив Король.
— Тоді це мав би бути Закон Перший.
Король зблід і поквапливо згорнув записника.
— Обміркуйте вирок, — тихим тремтячим голосом звернувся він до присяжних.
— Даруйте, але це ще не все, ваша величносте, — підскочив до нього Білий Кролик. — Ось письмове свідчення, щойно знайдене.
— І що там? — спитала Королева.
— Я ще не дивився, — відповів Кролик, — але, схоже, це лист, написаний підсудним до... до когось.
— Звичайно, до когось, — озвався Король, — бо писати до нікого було б, знаєте, просто неграмотно.
— А кому він адресований? — запитав один з присяжних.
— Нікому. Зверху взагалі нічого не написано, — відповів Кролик, розгортаючи аркуш, і додав:
— Та це ніякий і не лист, це — вірш.
— Написаний рукою підсудного? — поцікавився інший присяжний.
— Ні, — відповів Кролик, — і це мене найбільше дивує.
(Присяжні спантеличились.) [115]
— Він, певно, підробив чужу руку, — вирішив Король.
(Обличчя присяжних просвітліли.)
— Даруйте, ваша величносте, — озвався Валет, — я вірша не писав, і ніхто цього не доведе: там нема мого підпису.
— Якщо ти не поставив підпису, — зауважив Король, — то тим гірше для тебе. Без сумніву, ти мав якийсь лихий намір, — інакше підписався б, як усі порядні люди.
Ці слова зняли бурю оплесків: вперше за цілий день Король озвався справді розумним словом.
— Це доводить його провину! — мовила Королева.
— Нічого це не доводить! — сказала Аліса. — Ви ж навіть не знаєте, про що той вірш.
— Читай вірша! — звелів Король.
Білий Кролик надяг окуляри.
— Звідки починати, ваша величносте? — запитав він.
— З початку, — глибокодумно відповів Король, — і читай до кінця. А тоді — закінчуй.
І Білий Кролик прочитав такого вірша:
Я знаю від них, що ви в неї були
Й сказали про всіх навпростець.
Вважає вона, що я гідний хвали,
з мене поганий плавець.
Він їм передав, що я не пішов
(Ми знаємо, звідки й куди):
Якщо вона справу порушить ізнов,
То вам не минути біди.
[116]
Я дав їй один, вона йому — два,
А ви нам, здається, три.
Та всі повернулись від нього до вас.
Все ясно: крути — не крути.
Коли ж доведеться мені чи їй
Відповідати за те,
Він вірить, що ви їх, як нас колись,
воленьку віддасте.
Ще доки на неї дур не найшов,
ви в понятті моїм
муром, який недоречно зійшов
Між нами, між ними й між ним.
Що їй вони любі — йому не кажіть,
(Ціну треба знати словам):
До вічного віку секрет бережіть,
Мені лиш відомий та вам.
— Це найважливіше свідчення, яке ми сьогодні чули, — потер руки Король. — Отож нехай присяжні...
— Якщо хтось із них розтлумачить цей вірш, — перебила його Аліса (за останні хвилини вона так виросла, що вже анітрохи не боялася перебити Короля), — я дам йому шість пенсів. Я не бачу в ньому ані крихти глузду!
Присяжні занотували в табличках: "Вона не бачить у ньому ані крихти глузду", — але розтлумачити вірш не зохотився ніхто.
— Якщо у вірші нема глузду, — сказав Король, — то нам і гора з пліч, бо тоді не треба його й шукати. [117]
Він розправив аркуш на коліні і, заглядаючи туди одним оком, додав:
— А втім, а втім... Певний глузд, бачиться, тут усе-таки є... "Хоч з мене поганий плавець"?.. Ти теж чомусь не любиш плавати, га? — звернувся він до Валета.
Валет сумно похитав головою.
— Хіба по мені видно? — запитав він. (Не видно було б хіба сліпому — він був картонний.)
— Поки що сходиться, — сказав Король і далі забурмотів. — "Ми знаємо, звідки й куди..." — це, звісно, стосується присяжних... "Я дав їй один, вона йому — два" — то ось що він робив із пиріжками!..
— Але далі сказано: "Та всі повернулись від нього до вас", — зауважила Аліса.
— Певно, що повернулись! — тріумфально вигукнув Король, показуючи на таріль з пиріжками. — "Все ясно, крути — не крути..."
— А далі це: "Ще доки на неї дур не найшов..." На тебе ж, любонько, здається, ніколи дур не находить? — звернувся він до Королеви.
— Ніколи! — ревнула Королева й пожбурила чорнильницею в Ящура.
(Горопашний Крутихвіст облишив був писати пальцем, побачивши, що це марна трата часу, але тепер, коли чорнило патьоками стікало йому по обличчю, почав підставляти пальця під нього і знову гарячково водив ним по табличці.)
— Правда, не находить? — перепитав Король, лукаво мружачи очі.
— Ні! Ні! — затупотіла ногами Королева. [118]
— Тоді суддя тут правди не знаходить, — сказав Король, з усміхом обводячи очима залу.
Запала гробова тиша.
— Це каламбур, — ображено додав він, і всі засміялися.
— Нехай присяжні обміркують вирок, — повторив Король уже чи не вдвадцяте за день.