Я все скажу, не потаюсь, —
І розкажу як слід,
________________________________________
*Для людини, втаємниченої в логіці й семантиці, усе це досить зрозуміло. Пісня ця — "Той, що сидить при воротях"; вона називається "Діжки з ям"; ім'я пісні — "Старий дідусь"; ім'я це називається "Риб'ячі очі". Керрол тут розрізняє предмети, імена предметів та імена імен предметів. "Риб'ячі очі" наймення імені — належить до тієї галузі, яку в сучасній логіці називають "метамовою". [112]
________________________________________
Як стрівсь мені старий дідусь
Колись коло воріт.
"Ну, як живеться?" — я спитав. —
"Чим, діду, живиш дух?"
Та все, що він відповідав,
Летіло мимо вух.
Старий сказав: "Я в ячмені
Метеликів ловлю,
З них пиріжки роблю м 'ясні
І людям продаю.
Смакують ними моряки
В погоду штормову.
Й мене годують пиріжки,
Бо з них і я живу".
А я обдумував якраз,
Як щоки крейдувать,
Й таке при щоках мати скло,
Щоб білість ту ховать,
Тому й не чув я до пуття,
Що говорив дідусь.
"То як?" — гукнув я. — "Як життя?"
Та в лоб його лу-лусь!
І знову лебедить дідок:
"Живу собі, роблю,-
Як десь надибаю струмок,
Візьму та й підпалю.
Гребуть великі бариші
З печеної води,
Я ж маю бідних три гроші
За всі мої труди". [113]
Та я роздумував тоді
Ви знаєте над чим? —
Як, ївши глину на воді,
Зробитися гладким.
І знову добре я труснув
Дідка, що зморх, як гриб.
"То що ж ти робиш?— я гукнув,
З чого їси ти хліб?"
"Збираю очі риб'ячі
На лузі у лозі,
А з них майструю ґудзики
(Я, бачте, ще й ґудзій).
І продаю їх дешево —
По шелягу за сто...
Хороші ґудзики, та ба —
Їх не бере ніхто!
Я крабів на сильце ловлю,
Копаю пиріжки,
З горбів колеса я роблю,
А з ям роблю діжки.
Отак живу, труджусь весь час,
Так заробляю гріш...
Охоче й вип 'ю я за вас,
Частуйте ж бо скоріш!"
Оце вже я почуть зумів,
Бо вклався план мені,
Як зішкребти іржу з мостів,
В киплячому вині.
"Я радий, діду, — я сказав, —
Що хліб у тебе є [114]
Й що ти не проти випить за
Здоров 'ячко моє!"
Тепер, коли, буває, я
Десь пальця причавлю,
Або у лівий черевик
Правицею ступлю,
Або як з Їм, бува, чого
І заболить живіт,-
Я плачу так, що о-го-го,
Бо я пригадую того
Дідусика плаксивого,
Як голубочка сивого,
Як ворона хрипливого,
На речі лепетливого,
На очі миготливого,
На ніженьки хитливого,
На мізки юродивого
Дідка старенького того,
Що бачив я давно його
Колись біля воріт.
Проспівавши останні слова балади, Лицар підібрав повіддя і розвернув коня.
— Звідси вже як рукою подати, — сказав він. — Спустишся он туди, до струмочка, перескочиш його, і ти — Королева!.. Але почекай, поки я від'їду, добре? — додав він, бачачи, як Алісі нетерпеливиться хутчій перескочити через струмок. — Я тебе довго не затримаю. А коли я вже почну зникати з очей, помахаєш мені хустинкою, добре? Може, це додасть мені духу. [115]
— Я почекаю, звичайно, — сказала Аліса. — Дуже дякую і вам, що допровадили мене аж сюди... І за пісню теж... Я просто зачарована.
— Хочеться вірити, — непевно промовив Лицар. — Хоча ридала ти не так ревно, як можна було сподіватися.
Тут вони потисли одне одному руки, і Білий Лицар поволі в'їхав у ліс.
"Боюся, — дивлячись йому вслід, подумала Аліса, — щоб дорогою до першого скруту він не скрутив собі в'язів... Ну ось, упав! І, звичайно, на голову... Хоча назад він залазить доволі спритно, — зрештою, воно й не диво: на того коня стільки понавішувано..."
Отак вона собі розмірковувала, кінь неквапливо ступав шляхом, а Лицар, знай, давав з нього сторчака: раз — праворуч, раз — ліворуч. Після четвертого чи п'ятого падіння він таки дістався до скруту, і вона махала йому хустинкою, аж доки він зник із очей*.
— Сподіваюся, це додало йому духу, — мовила Аліса, збігаючи з косогору. — А тепер — останній струмок, і я — Королева! Як велично це звучить!
Кілька кроків — і Аліса була вже на березі.
— На Восьму клітинку! — гукнула вона, перескочила струмок
* * * * * * * * * * *
* * * * * * * * * *
* * * * * * * * * * *
________________________________________
*Білий Лицар повернувся на поле f5, яке він займав перед зіткненням із Чорним Лицарем. [116]
________________________________________
і радісно простяглася на м якісінькій, як мох, травичці, розцяцькованій роями квіточок.
— Нарешті я тут! Яке щастя!.. Але що це в мене на голові? — скрикнула вона і перелякано доторкнулася до чогось важкенького, що обхоплювало тугим обручем її голову.
— Як же воно опинилося тут без мого відома? — спитала вона саму себе, скидаючи з голови ту дивовижу і кладучи її собі на коліна. — І що ж воно таке?
То була золота корона*.
________________________________________
*Аліса перестрибнула через останній струмок і зайняла а8. Для читачів, що не знайомі з шахами, варто зауважити, що, коли пішак досягає останньої горизонталі шахівниці, він може за бажанням гравця перетворитися на будь-яку фігуру Зазвичай вибирають королеву — найсильнішу з фігур. [117]
________________________________________
Розділ дев'ятий
Королева Аліса
— Це справді знаменитої — вигукнула Аліса. — Не думала я, що так швидко стану Королевою... Але ось що я вам, Ваша Величносте, скажу, — суворим тоном звернулася вона до себе (що-що, а картати себе вона полюбляла). — Негоже вам отак валятися на траві! Королева, як відомо, має шануватися!
Отож вона підвелася і почала походжати туди-сюди, — спершу трохи скуто, потерпаючи, щоб не злетіла корона, а згодом вільніше, заспокоєна думкою, що тут однаково ніхто її не бачить.
— А якщо я й справді Королева, то з часом носити корону я навчуся, — сказала Аліса, знову сідаючи на траву.
Вона вже так звикла до всіляких чудес, що ані трохи не здивувалась, уздрівши поруч із собою з одного боку — Чорну, а з другого — Білу Королеву*. Їй дуже кортіло запитати, звідки вони тут узялися, та вона побоювалась, що це буде не зовсім чемно.
"Але запитати, принаймні, чи закінчилася шахова партія — річ цілком безпечна", — подумала Аліса.
— Скажіть, будьте ласкаві... — несміливо озвалася вона до Чорної Королеви.
— Ніколи не озивайся першою! — гостро урвала її та. [118]
— Але ж якби всі слухалися цього правила, — зауважила Аліса, завжди ладна трішки посперечатися, — і якби ви повсякчас озивалися тільки другою, а хтось інший завжди чекав, доки озветеся ви, то ніхто й ніколи не мовив би жодного слова, а отже...