— О! Хтось іде! — вигукнула вона врешті. — Але ж як поволі! І як по-чудернацькому!..
(Гінець, ідучи, то вистрибував, то звивався в'юном, широко розчепіривши лапаті долоні, схожі на плавці).
— Та що там чудернацького? — заперечив Король. — Англо-саксонський Гонець — англосаксонські й манери*. Він завжди такий, коли палає сміливістю. А звуть його Салонний Саєць**.
— Мого милого звуть на "С"***, — мовила, не Стримавшись, Аліса. — Я його люблю, бо він Сміливий. І не люблю його на "С", бо він Сердитий. Годую я його Сиром і... і Сіном. А мешкає він у... у...
________________________________________
*Тут Керрол піджартовує над захопленням англосаксонською вченістю, модною у ті часи.
**Це, звичайно, Шалений Заєць. У п'ятому розділі відзначалося, що другий Гінець — то Капелюшник, який щойно вийшов із в'язниці, куди він потрапив наприкінці попередньої книги.
***Популярна у вікторіанській Англії гра. Перший гравець казав: "Мого милого звуть на А... Я його люблю, тому що він... Я його боюся, тому що він... Він мене водив до... Він мене годував... А мешкає він у..", підставляючи слова, що починаються на А. Другий гравець підставляв слова на Б, і так далі — до кінця абетки. Хто не знаходив потрібного слова вибував із гри [89]
________________________________________
— У Салоні, — невинно сказав Король, що й гадки не мав підігрувати Алісі, яка силкувалася згадати якесь місто на "С". — А другого Гінця звати Кеп-Ель-Юшник. Бачиш, у мене їх двоє: один ганяє туди, а другий — сюди.
— Прошу? — спантеличилася Аліса.
— Просити не вельми гарно. А ти ж наче пристойна дівчинка, — сказав Король.
— Я просто хотіла сказати, що не розумію, — пояснила Аліса. — Як це — один туди, а другий сюди?
— Скільки тобі товкмачити! — промовив Король нетерпляче. — У мене їх два: один рухається, другий — чухається. Одного по щось посилаю, а другого — з чимось зустрічаю.
Цієї хвилини прибув Гонець. Він був такий захеканий, що не міг вимовити й слова, тільки вимахував руками та корчив до Короля страшні гримаси.
— Ця панночка любить тебе, бо ти сміливий, — відрекомендував Алісу Король.
Цим він сподівався відвернути від себе увагу Гінця. Та ба! Його англо-саксонські манери дедалі химернішали, а очі закочувалися все навіженіше.
— Ти мене лякаєш! — забідкався Король. — Ой, мені аж наморочиться голова. Дай-но мені сиру!
І тоді, на превелику Алісину потіху, Гінець розв'язав торбину, що висіла в нього на шиї, і видобув [90] звідтіля кружальце сиру. Король тут-таки жадібно його стеребив.
— Давай ще! — зажадав Король.
— Більше не залишилось. Хіба сіно... — відповів Гінець, зазираючи в торбу.
— Тоді сіна, — прошепотів Король знеможеним шепотом.
Сіно Короля помітно підживило, й Аліса полегшено зітхнула.
— Коли непритомнієш, нема нічого кращого, як похрумати сінця, — сказав Король до Аліси, вминаючи цілий віхоть.
— Як на мене, куди ліпше побризкати водою, — відказала Аліса. — Або понюхати нашатирної солі.
— Я не сказав: "нема нічого ліпшого ' — відповів Король. — Я сказав: "нема нічого кращого ".
Аліса не посміла йому перечити.
— Тебе хтось випереджав на шляху? — спитав
Король Гінця і простяг руку по другий віхтик сіна.
— Ніхто, — відповів Гінець.
— Свята правда! — сказав Король. — Ця панночка теж його там бачила. Виходить, Ніхто прудкіший за тебе!..
— Я мало не на четверо розриваюся, — похмуро кинув Гінець, — і Гарантую, що ніхто не прудкіший за мене.
— Ні, він таки прудкіший! — заперечив Король. — Інакше Ніхто не з'явився б на шляху першим... Але, бачу, ти вже віддихався — ану лиш розповідай, що діється в місті. [91]
— Я краще пошепки, — сказав Гінець і, склавши долоні дудочкою, нахилився до королівського вуха.
Аліса пошкодувала, що від неї криються — їй також хотілося почути новини. Проте замість шепотіти Гінець крикнув на все горло:
— Вони знову взялися за своє!
Горопашний Король аж підскочив і затіпався, як у пропасниці.
— Це, по-твоєму, шепіт? — заволав він. — Ще раз отак шепнеш — шкварчатимеш у киплячій олії! У мене в голові наче землетрус прокотився!
"Хіба що маленьке землетрусенятко", — подумала Аліса.
А вголос сором'язливо спитала:
— Хто взявся за своє?
— Як хто? Лев та Одноріг, звичайно, — відповів Король.
— Б'ються за корону?
— Певна річ, — ствердив Король. — І що найкумедніше — незмінно за мою. Гайда, погляньмо!
І вони побігли. На бігу Аліса пригадувала собі слова старовинної пісні:
На майдані за трон бились Лев з Однорогом пресміло,
Лев Однорога бихоша й товкоша у гриву і в тіло.
Їм міщани несли хто хлібець, хто пиріг з диво-тіста,
А опісля звитяжців преславних відбарабанено з міста.
— І той... хто переможе... здобуде корону? — ледь спромоглася спитати Аліса, бо від бігу їй геть сперло подих. [92]
— Та ти що, голубонько! — відказав Король. — Отаке придумала!
— Бу... будьте... ласкаві, — знову озвалася Аліса за якийсь час, — с-станьте... на хвилинку... щоб від... віддихатись...
— Я вельми ласкавий, — відказав Король, — та не вельми проворний. — Бачиш, хвилинка лине, як стріла, — як тут на неї станеш?
Алісі забракло духу щось відповідати, тож далі вони бігли мовчки, аж нарешті вибігли на майдан, де вирував величезний натовп, посеред якого билися Лев з Однорогом*. Їх огортала така хмара куряви, що спочатку Аліса не могла навіть дібрати, хто з них Лев, а хто — Одноріг, але нарешті — за вистромленим рогом — вона розпізнала Однорога.
Усі троє й собі пристали до натовпу, неподалік від Кеп-Ель-Юшника — другого Гінця. Він спостерігав за поєдинком, тримаючи в одній руці горнятко чаю, а в другій — хліб з маслом.
— Він щойно з в'язниці, — шепнув Алісі Саєць. — Цей чай він не допив ще перед в'язницею. — А там, знаєш, який харч? Самі устричні скойки... Ось чому він такий голодний.
Він ніжно обійняв Кеп-Ель-Юшника за плечі і спитав:
— Як ся маєш, хлопчино?
Кеп-Ель-Юшник оглянувся, кивнув і знову взявся за хліб з маслом.
________________________________________
*Суперництво між Левом та Однорогом налічує не одну тисячу років. Гадають, що цей стародавній вірш (поч. XVII ст.) з'явився в результаті спілки між Англією та Шотландією, коли було прийнято новий бритійський герб, на якому шотландський єдиноріг і бритійський лев підтримують (аж до сьогодні) королівський геральдичний щит. [93]