Матроси Кисельов і Гладкий розмовляють з чолові-ками-острів'янами. Кисельов записує в книгу полінезійські слова.
Ось з піснею проходять матроси в супроводі веселої юрби.
Ось віддаляється острів Таїті. Люди на березі, у воді, на човнах. Музика острова. Юрана, юрана!..
Ідуть кораблі в океан. 21 серпня кидають якір біля острова Оно. До кораблів наближаються сотні острів'ян на полінезійських човнах. Прибуває і сам Фіо — король острова, п'ятдесятилітній, великого зросту, смуглявий атлет, перев'язаний вузеньким поясом, як і всі острів'яни південних морів. Коли король Фіо зійшов на корабель, Беллінсгаузен вийшов йому назустріч. В присутності офіцерів він обмінявся з королем на шканцях вітанням, урочисто торкаючись носами, після чого Фіо зразу сів на підлогу. Беллінсгаузен і Завадовський сідають так само. Двоє наближених короля теж сідають в коло. Король Фіо бере подану йому бездоганно гарним юнаком — сином — пальмову гілку і передає своєму головному наближеному. Взявши з рук короля гілку і високо піднявши її над головою, наближений почав пісню дружби.
Цю пісню підхопили острів'яни в човнах.
Оркестр заграв "Коль славен". Беллінсгаузен начепив на груди короля срібну медаль. Потім зробив саме головне — наказав подарувати острів'янам, що хто міг.
Матроси "Востока" починають роздавати сокири, ножі, пилки, одяг, намисто, насіння, лопати, матерії — все, що залишилось у них для подарунків народам. Багато голих коричневих рук простягаються назустріч матроським рукам, і в міру того, як зростає вдячність і радість у серцях тих, що отримують, зростає і радість віддавання у тих, що дають. І здається, що в цій безкорисній справі найщасливішим у всій Полінезії був Проша Касаткін. Він увесь сяяв, віддаючи дарунки.
Беллінсгаузен замислено дивиться на приголомшеного короля Фіо, на гарних його людей, які ще не бачили заліза, і на своїх героїв.
Однак пора. В Південній півкулі почалась весна, шлях далекий, і Оно на їх шляху — останній острів в океані.
Ось і він зникає за небосхилом.
Юрана!..
"Пориви вітру жахливі. Хвилі підіймаються, як гори, і підвітряні їх боки круті через надзвичайну густоту води. Море вкрилося піною, повітря наповнилося водяними бризками, зірваними вітром з вершин валів, і бризки ці, мішаючись з падаючим снігом, утворили надзвичайний присмерк, і ми майже нічого не бачили попереду".
Біля штурвала вдягнені по-зимовому штурман Ільїн і Обернібісов.
— Наступає ніч!
— Як?!
— Ніч наступає.
— Все одно... Несе вже нас навмання!
— На кригу!
— Все може бути!
— Вже десь плаває вона! Чую серцем...
— Що?!
— Крига спереду! Крига! — кричать з салінгів і з баку.
— Вона!..— штурман з ненавистю вдивляється в крижину. Штурвальні з люттю крутять колесо. Ні! Надто пізно! Не втекти вже "Востоку" від цього... Вона вже колишеться перед очима. Шість могутніх рук крутять штурвал. Скоріше, скоріше! Скоріше, скоріше!
— Хотів би я знати в останню хвилину, де ми? Де ми перебуваємо?
Солона вода наповнює йому вуха, ніздрі, рот, б'є в підборіддя. Відкривши очі, він відпльовується.
Серед оглушливого шуму, плеску і вигуків команд чути різкий, несамовитий звук. Заглушуючи всі останні звуки, він наростає швидко, з гнітючою нестримною силою, наближається, шириться і раптом, розірвавшись на тисячі хаотичних звукових осколків, щезає в гуркоті урагану.
Це звук мультиплікаційної карти: мчить по глобусу червона стріла від берегів острова Таїті, через тропік Козерога, минаючи Порт-Джаксон, Тасманію, острів Макварі, піднімається в заполярне коло, огинає, звиваючись, всю білу пляму біля Південного полюса. Майже біля мети...
Солона хвиля ще раз б'є Ільїна в підборіддя і заповнює ніс і рот... Корабель знаходиться на такій близькій віддалі від плавучого крижаного острова, що корабельна аварія неминуча. Але в останню секунду перед явною своєю загибеллю не занепали духом моряки. З неймовірними зусиллями поставили вони штурмові стакселі, і "Восток" пролітає повз величезну кригу, майже торкнувши її бортом.
Пронесло!.. Але від перевантаження парусів на корабель звалюються нові жорстокі удари. Він починає занурюватись носом у воду.
— Гармата!.. Вогонь!
Гуркоче найбільша гармата "Востока".
— Слуха-ай!
Слухають на салінгах, на баці — немає відповіді "Мирного".
"Мирньїй" іде недалеко. Тільки не лише гарматних залпів "Востока" не чути, власні голоси ледве-ледве чутні на "Мирному". Обернібісов і Ільїн біля штурвала в бризках і піні.
— Не чую!!!
— Двадцять один день шторму!
— Так!!! Уже всі звикли!
— Що?!?!
— Звикли всі. Так створено світ!
— Паруси не по шторму!
— Наказано так іти!
Корабель хитає так, що всякий рух на ньому вже небезпечний. Навіть лежати в каюті важко.
В каюті:
— Постріл?!
— Не чую... Що?
— Наче постріл з "Востока"!
— Не чую!.. Сьогодні обіду не будуть варити!!
— Який там обід...
А на "Востоке" в одній з палуб, де розмістилися матроси, біля ліхтаря примостився Кисельов. Думаючи, що всі товариші поснули, він вийняв свій щоденник і почав повільно щось записувати.
— Пишеш? — почувся з темного кутка тихий голос Паліцина.
— Пишу.
— Вчений об'явився, хе! — в'їдливо сказав Сорокін і посміхнувся.
— Ну ти, досить зуби шкірити! — Паліцин звівся на лікоть. Від цього руху освітилося його лице. На темному фоні позначилося чисте чоло, на якому завжди якось тихо сяяла зосереджена думка.
— Пиши, Кисельов. Записуй, коли послала тобі грамоту доля. Я гадаю, що в людських справах тільки те й вічне, що написане, а так помремо, і сліду не лишиться,— був ти чи не був на землі.
Почувся глухий звук. Палуба затремтіла. Це сигнали "Мирному" гриміли в темряві.
— Про нас що-небудь напиши, Кисельов. Чуєш? — Паліцин дивився поперед себе, освітлений мерехтливим світлом.— Напиши, як трудилися ми, страждали і що творили для науки... неграмотні.
— Напиши, що води вже в трюмі знову шістдесят дюймів,— попросив Мамлієв.
— Почекай. Кому там потрібен твій трюм,— тихо заперечив Паліцин.
— Він не тільки мій, він і твій.
— От і не треба. Пиши, Кисельов, більше про красу. Скільки краси ми бачили в світі. Про острів Отанту...
— Написав про Отанту,— сказав Кисельов.
— І які жителі превеликі та гарні собою і смирні.