— Говорити тобі про свою любов, коли, може, дідо переконав тебе, що мені не можна вірити?
— Пусте, переконував, чи ні, — відповіла нервово, — але знай, що твоя мама була по обіді в мого діда, шукала помочі для тебе, щоб ти не мусів виїжджати… ах, Юліяне!
— Жебрала за мене! — крикнув він.
— Вона це з любови для тебе зробила, з розпуки, але він відмовив!
Побачила на столі револьвер, узяла його в руки й оглядала хвилинку.
— То ти недавно стріляв в околиці економії? — спитала.
— Я, Доро, — і відвернув очі.
— Чому?
— Аби, аби… не носити набитого з собою…
Вона глянула ще раз на нього, зморщивши брови.
— А є ще який набій?
Він відобрав рішучим рухом зброю з її рук і поставив нагору на шафу.
— Так, є ще один.
— То треба його вибрати або вистрілити.
Він усміхнувся.
— Дай спокій. Краще сідай, я щасливий, що тебе бачу.
— Я не прийшла сидіти, дай револьвер.
— Мужчині, може, дав би, але тобі не дам.
— Гадаєш, я не вмію з такими річами обходитися? Егон мене вчив. І він був військовий.
Юліян не послухав. Узяв її руку і підніс до уст.
— Пані Доро Вальде! Я не знаю, чи ми ще побачимося. Я мучився тугою і думкою, що поїду, не побачивши вас більше. Це було б страшне для мене. Доро! Доро! — вирвалися йому слова з уст.
— Побачиш мене ще, Юліяне, — відповіла несміливо, — по моїй розмові з дідом.
— Твій труд ледве чи буде успішний.
— Вірю, що буде. Я вже знайшла свій шлях, хіба… — і тут урвала.
— Що ти хочеш зробити, Доро?
— Не бійся. Нічого такого, що не було би гідне української жінки і… нареченої офіцера.
Він узяв її обі руки, притиснув до грудей, але уст її не смів у тій хвилині торкнутись. Хтось отворив у сінях тихенько двері і опинився на порозі.
— Це тета Оля по мене, — і, обернувшись до тети, що бачила всю сцену: — Я не могла інакше, тето. Перекажіть дідуневі, що ви бачили, як його внучка з офіцером Юліяном Цезаревичем прощалася.
*
Пізнього вечора того самого дня знявся вітер. Бушував так сильно, що Альбінський казав позачиняти щільно віконниці, бо шум відбирав йому сон. Вранці, відчиняючи їх, Олекса повідомив директора ще у постелі, що одна з тополь над кімнатою, де висіла картина св. Юрія, лежала звалена.
— Не дай Господи в днину таке, бо могла когось убити. Була над корінням усередині до половини спорохнявіла.
Директор устав і виглянув через вікно на вулицю, але тополі вже не було. "Збавлена краса", — подумав.
Ввійшла Дора.
— Можна мені з вами поговорити, дідуню?
— Можна. Ти бачила, що цієї ночі вітер наробив?
— Бачила, була навіть при тім, як її Олекса з синами забирали. Жаль мені за нею. Столітня була, та чого життя не ломить і час не нищить!
— Дідуню, — почала вона нараз іншим тоном, — я прийшла знову просити вас дати мені дозвіл вийти за надпоручника Цезаревича. Я його люблю і він мене любить, а ви допоможіть нам.
Дідо видивився на неї, мов не довіряв її словам.
— Був він тут і згодився на мої умови?
— Ні, не приймає. І я не хотіла б вийти за зрадника…
— А за задовженого офіцера? — питав Альбінський їдко.
— Цим ви мене не відстрашите. Його довги я сплачу.
— А кавція, пані Доро Вальде, кавція?
— Саме я прошу вас за мене її зложити.
— Ти просиш? Чому ж він сам, той герой, не приходить. Чи ти цього в нього не варта?
— Перестаньте, дідуню, глузувати. Коли не можете мого прохання сповнити, що рішає про мою долю, то покиньте цю тактику, бо вона негідна вашого віку. Звідки ви можете знати, чи я буду без нього щаслива?
— Можу знати, Доро, на підставі досвіду. Час лікує всякі почування і розумові дає у вирішуванні найважливіших моментів життя головне слово. А що я прагну твого щастя, то тут мушу запротестувати.
— Це ваше останнє слово, дідуню?
— Найостанніше.
— То знайте, що це і моя остання просьба до вас і що ви колись будете за це відповідати там, — і показала рукою вгору. — Я іду.
Вслід за нею ввійшла до кімнати панна Альбінська.
— Чого хочеш ти, стара Кассандро[132]?
— Нічого, — відповіла спокійно, — крім одного: щоб ви схаменулися і не йшли задалеко. Усе має свою межу. Молоді любляться, чому ж не допомогти їм до злуки?
Альбінський похитав іронічно головою.
— Тому, що колись перед роками капітан Юліян Цезаревич з панною Ольгою Альбінською не закінчили свого роману подружжям, то тепер мусить єдина внучка Альбінських стати дружиною його внука. Чи не так?
— Так, вуйку, так! Пригадайте, як перед п’ятьма роками трапилася катастрофа з нещасним Егоном. Тоді зсунувся був портрет покійниці тети, Дориної бабуні, пам’ятаєте? Ви казали, що я забобонна. Уважайте, щоб вона часами не виступила тепер з рам і не забрала вам своєї внучки.
— Не казав я, що ти Кассандра? Іди з такими забобонами до кухні і поділися там з ними з Олексою і старою кухаркою.
Тета Оля вийшла.
*
Дві години пізніше старий екіпаж Альбінського погнав вихром за трьома особами: стареньким парохом і двома лікарями. Дору Вальде найдено без пам’яти, підстрілену в кімнаті під картиною св. Юрія.
Коли її, півмертву, переносили до спальні, Альбінський поводився біля неї, мов божевільний, а тета Оля сказала йому коротко і твердо: "Раніше було зле, а тепер уже добре".
Лікарі оглянули рану: перестрілене одно рам’я, вистріл був вимірений до висків, мабуть, рука хибила.
Дідо ходив по кімнаті і розводив руками:
— Що я вчинив, нащо цього? Всього був би я по Дорі сподівався, але — не цього! Така тиха і скромна.
Дора залишила один лист нареченому, а другий дідові, обвиняючи його, що він своєю вічною опозицією присилував її попрощатись із світом. Вона зобов’язує його виплатити Юліянові Цезаревичеві цілий капітал її з тим, що Юліян може зробити з ним, що схоче.
Лікарі рішили, що рана, слава Богу, не смертельна, ліве рам’я поверх перестрілене, куля вилетіла. Поки що пацієнтка лежить без пам’яти. Старий довголітній лікар і приятель дому пояснював Альбінському свої оглядини:
— Знаючи Дору майже з наймолодших літ та її давнішу нервову недугу після смерти чоловіка, пояснюю цей вчинок як акт надмірно розстроєних нервів. Коли очуняє, вона мусить обов’язково бачити тільки симпатичні обличчя і мати повний супокій. Я радив би навіть не впускати нікого до неї, крім одної тети Альбінської. Згодом подайте їй якнайлагідніше до відома, що ви, приятелю, по зрілій надумі згодилися на її вибір щодо подружжя і поможете їй у цьому. Ця вістка мусить бути цілющим світлом для недужої душі. Пішліть теж за надпоручником. Його також треба відповідно приготовити до вчинку нареченої, нехай застосується до теперішнього стану та нової ситуації.