"Чи справді?" — зчудувався Юліян.
"Справді. Доньку священика — знаної родини. Але другі грали інакше, чим він. Їх було доста, коли посходилися на забави до вельможів Ґанинґаймів і…"
"Бавилися й грали в карти?" — спитала нервово Ева, між тим, як Юліян, мов напружений змій, нахилявся над бабунею й топив свої сталеві, в тій хвилі майже зеленкуваті, очі в бабунине обличчя.
"До рання, добродійко?"
Бабуня подалася раптом взад: "Ради Бога, не такий погляд, паничу. Не сей погляд, — кликнула й простягнула, наче в оборону від нього, обі руки: — І ваш предок грав, не гадайте, що не грав. Він також знав добре ті часи, але…" — тут урвала, відвертаючи від нього очі.
"Але, бабуньо?" — настоювала Ева на своїм, що хотіла бабуню оповіданням про давнину зреабілітувати перед молодим чоловіком.
"Але донько… але я бачила там і пристрасну гру, бачила, як програвано маєтки, села, коли не ставало готівок. Ба, я сама сиділа о д н о г о р а з у з такими грачами при зеленім столі. Т о н е з а б у д у і не могла я через довгі роки забути. Який то був блискучий вечір..! Здаєсь, що і був він послідний. Гульба, співи, костюми, карти, тости, танці… все йшло ніби окремо — а все-таки в сумісі.
Сказано: життя й смерть".
"Ви багато бачили й пережили, бабусенько", — ніби докінчила внучка за бабунею, присуваючись підхлібно — не то шукаючи в неї опіки.
"Бачила, мої діти, як не бачила! Красу, любов бачила й пристрасть… Вона страшна…"
"Пристрасть має лиш своє право доти, доки ми нею керуємо. Коли ж ми керму випустимо з рук, вона бере нас під свою владу, робить нас сліпцями й душевними каліками", — зачувся нараз голос о. Захарія із-за плечей присутніх. Він переходив з одної кімнати до другої через маленькі сіни, котрих двері були відчинені й провадили на ґанок. Очевидно, чув в переході заявлення бабуні, спинився на мить і закинув ті слова. Бабуня оглянулася, немило вражена. Її очі спіткалися з великими, блакитними, в тій хвилі спокійно вожучими очима о. Захарія й вона відвернулася.
Юліян піднявся зі свого крісла, поглянув на годинник — і сказав: "Ви мене чудно заворушили, добродійко… болюче, а й роздражнююче. Мені все так бажалось щось більше про свого діда почути, як те, що я знаю, та бачу се не суджено мені. Виходить — з його життя бракує ще якийсь уривок".
"Ага, бракує, бракує, — відповіла стара жінка, притакуючи, а по хвилі додала: — Та нащо вам більше знати, як те, що був мужчина гарний, світлий, честолюбивий українець, військовий, люблений при своєму полку, лише — скільки мені відомо, на "вояка", може, зам’який, а се, кажуть, не добре. З поверховности ви до нього, як крапля до краплі, подібні. Вдачу вашу не знаю".
Юліян усміхнувся. "Я сухої, може, й строгої вдачі. М’якість лиш жіноцтву пристоїть".
Сказавши се, Юліян… почав прощатися — та саме в ту хвилю… ділась десь Ева і вмісто неї з’явилася її мати. Побачивши доньку, бабуня кинулась до неї.
"Дай пити, донько!" — просила.
"Каву, зимного молока… або й що іншого; в моїй хаті нема нічого, пустка".
Їмость, поговоривши з ним про стан здоров’я батька його, просила остатись в них на вечеру, але Юліян подякував. Перед ним подорож, він мусить ще дещо залагодити й не хотів би, щоб батько на нього з своїм від’їздом вижидав. Опісля попрощався з обома панями й оглянувся за Евою.
Їмость се завважала.
"Ева побігла проти батька, — сказала, — а сей вийшов до громадської канцелярії і обоє повинні кожної хвилі вернутися".
Вона говорила правду.
Юліян не потрібував довго йти. Скорим кроком, повний думок і зворушень, мав на думці якнайскорше стрінутись і попрощатись з о. Захарієм і з нею. Чого вона вибігла з ґанку? Хотіла уникнути з ним хвилинку-дві на самоті? Майже так виглядало. Чи, може, мусіла йти проти батька? Він так ждав тієї хвилини, щоб без свідків попрощатися з нею. Та тепер не було часу над тим застановлятися. Ішов остро, минав сільські обійстя, хатки, одну, другу, десяту, аж стрінувся з ними.
Вона йшла поруч вітця, вчепившись його за руку, мов дитина, й говорила щось живо.
Стали.
"Добре, що вас ще виджу, пане Цезаревичу, — сказав душпастир, — бачите… думав, що зможу з вами, як врадили, завтра о 11-й побачитись… але справа склалась інакше; мене покликано на похорон в сусіднє село й я не верну скорше, як аж надвечір. Чи можете відкласти ваш від’їзд на позавтра?"
Юліян роздумав і відповів, що лиш, коли це необхідно потрібно. В тій хвилі стрінулись його очі з очима дівчини й він вмовк.
"Шкода, — сказав о. Захарій поважно. — В такім разі поїдьте на залізничний двірець, а… я поїду з похорону за вами й там закінчимо наші справи".
Та Юліян не був вдоволений сею пропозицією.
Вправді, двірець не був далеко, а це все-таки вимагало поновної їзди, замість щоби вернути додому з релігійної функції спочити. Сказавши се, він зняв капелюх з голови й відгорнув волосся з чола, що зі скорого ходу трохи упріло.
Його очі зсунулися по Еві.
Вона стояла без руху й гляділа далеко перед себе, а душпастир, послідував за приміром юнака, зняв і собі капелюх. Вечір був трохи парний. Під час тих заклопотаних хвилин зблизився до них один чоловік, котрий, як виявилося, був поштовий післанець. По питанню, чи отсей-то панич є Цезаревич — передав йому телеграму.
Юліян поглянув на неї й роздер.
"З дому", — сказав і перелетів очима по ній, передаючи її опісля й душпастиреві. Сей читав: "Батько ожидає тебе завтра вночі. Проведеш його до Л. Спіши. Зоня".
О. Захарій і юнак переглянулись.
По хвилі надуми сказав перший: "Прийдіть до мене завтра о п’ятій рано. А тепер не тратьте часу та йдіть, щоб на час встати й все постановлене перевести". Він подав Юліянові руку, стиснув його правицю щиро, а Юліян звернувся до Еви. Вона стояла поблідла, а коло її уст блукав усміх.
"До побачення, панно Ево. Гадав, мій від’їзд буде інший — але, на жаль… — тут він перервав нервово й додав квапно: — Коли побачимося? Може, будете ласкаві колись до моєї матері або сестри заглянути?"
Вона дивилася на нього великими очима, а її права нога, наче чим-то порушена, почала злегенька давати такт.
"Се ледве чи зробиться, молодче. Вона в вас малознайома, — відповів за доньку о. Захарій, — має науку, буде в місті під опікою пані Др. Емі та сеся… але, може, може, колись… не перечу".