— Я на цьому не знаюся,— мовив Філіпп так тихо, що Жозеф глянув на нього.
— Що з тобою? — спитав художник, побачивши, що брат поблід.
— Цікаво, за скільки днів ти зробив би мій портрет?
— Коли працювати цілий день та погода ясна, за три-чотири дні закінчив би.
— Надто довго, я можу позувати тільки один день. Бідна матуся так любить мене, що я хотів би лишити їй свою подобу. Та годі про це.
— Отакої! Ти що, знов кудись їдеш?
— Туди, звідки не вертаються,— сказав Філіпп удавано весело.
— Ти що! Філіппе, братику, що з тобою? Коли щось поважне, то я ж чоловік, не якийсь нікчема; я готуюсь до тяжкої боротьби, і коли треба про щось мовчати, не прохоплюсь.
— Напевне?
— Слово честі.
— Нікому в світі не скажеш, хоч би що?
— Нікому.
— Ну, то мене чекає куля в лоб.
— Ой! Ти що, на дуелі битимешся?
— Ні, я застрелюсь.
— А чому?
— Бо я взяв із каси одинадцять тисяч франків, а завтра треба складати звіт, і половина застави пропаде. Нашій бідній матусі лишиться шістсот франків ренти. Та це пусте, згодом я б міг для неї здобути ціле багатство; але ж безчестя! Я не зможу жити в безчесті.
— Яке ж безчестя, коли ти відшкодуєш збитки? Ти тільки позбудешся служби, але в тебе лишиться п'ятсот франків за орден, а за п'ятсот франків можна прожити.
— Прощай! — сказав Філіпп і швидко вийшов: він не хотів нічого й слухати.
Жозеф спустився з майстерні до матері — поснідати; але братове зізнання відбило йому апетит. Відвівши пані Деквен убік, він поділився жахливою новиною. Стара жінка пронизливо скрикнула, впустила з рук казанок з молоком і впала на стілець. Прибігла Агата. Зойк за зойком, і фатальна правда розкрилась перед матір'ю.
— Безчестя! Йому! Син Брідо взяв гроші в довіреній йому касі!
Вдова тремтіла всім тілом, її очі розширились і застигли, вона сіла й залилася слізьми.
— Де він? — вигукнула вона, ридаючи.— Може, він уже кинувся в Сену!
— Не впадайте у відчай,— сказала пані Деквен.— Просто бідний хлопець зустрів погану жінку й наробив через неї дурниць. Господи! Таке буває раз у раз. Філіпп після свого повернення зазнав стільки прикрощів, йому припадало так мало щастя й любові, що нема чого дивуватися з його захоплення цією тварюкою. Всі пристрасті ведуть до надмірностей! Я сама собі маю чим докоряти з цього погляду, а проте вважаю себе чесною жінкою! Одна похибка — це ще не розбещеність! Та, врешті, не помиляються тільки ті, хто нічого не робить!
Агатин розпач дійшов до того, що й пані Деквен, і Жозеф мусили заспокоювати її, применшуючи Філіппову провину й запевняючи, що такі історії трапляються в усіх родинах.
— Але ж йому двадцять вісім років,— кричала Агата,— він уже не дитина!
Ці жахливі слова розкрили, що думає нещасна мати про синову поведінку.
— Мамо, запевняю, він тільки й думав, що про твоє горе та про свою провину перед тобою,— сказав Жозеф.
— О Господи, хоч би він прийшов! Хоч би лишився живий, я йому все пробачу! — вигукнула бідна мати, якій уявилось жахливе видовище: мертвий Філіпп, витягнений з води.
Якусь хвилину панувала похмура тиша. День минув у найстрашніших побоюваннях. Усі троє при найменшому звукові кидались до вікна, розривались у всіляких здогадах. А поки родина віддавалась розпачеві, Філіпп наводив лад у своїй касі. Він набрався зухвалості і, складаючи звіт, сказав, що, боячись якогось нещастя, заніс одинадцять тисяч франків додому. О четвертій годині цей шибеник пішов зі служби, прихопивши з каси ще п'ятсот франків, і спокійнісінько подався до казино, де не бував, відколи став на службу, бо добре розумів, що касирові не годиться вчащати в такі місця. Цьому молодикові не бракувало розрахунку. До речі, дальша його поведінка довела, що він більше успадкував у своїй натурі від діда, доктора Руже, ніж від доброчесного батька. Можливо, з нього вийшов би добрий генерал, але в приватному житті він став одним із тих неприторенних негідників, що здійснюють свої задуми і свої лихі вчинки під ширмою законності й у скромному лоні родини. Під час цієї останньої авантюри Філіпп зберігав цілковиту холоднокровність. Спочатку він вигравав і довів свій виграш до шести тисяч франків; але потім дав себе засліпити бажанню розв'язати всю свою проблему одним махом. Він покинув грати в "тридцять і сорок", почувши, що на рулетці щойно шістнадцять разів підряд випав чорний колір. Філіпп поставив п'ять тисяч на червоне, але чорне випало сімнадцятий раз. Тоді підполковник поставив останню тисячу франків на чорне й виграв. Попри цей дивовижний наплив азарту, він почував утому в голові; проте хотів грати далі. Але прозірливе чуття, якого слухаються грачі і яке виявляється в осяяннях, уже відійшло. Почалися хитання, що бувають згубою для гравців. Ясновидіння, як промені сонця, йде тільки по прямій лінії; воно вгадує тільки при умові, що його погляду не переривають, а стрибки випадковостей затьмарюють його. Філіпп програв усе. Після таких тяжких випробувань згинається найбезтурботніша й найнепохитніша душа. Повертаючись додому, Філіпп майже не думав про свою обіцянку вбити себе, бо він і не хотів цього по-справжньому. Він уже не думав ні про втрачену службу, ні про заставу, яка пропаде, ні про матір, ні про Марієтту, причину його згуби; він ішов, ніби машина. Коли він увійшов, заплакана мати, пані Деквен і брат кинулись обнімати його й повели, зраділі, до каміна.
"Ти ба! — подумав він.— Моя заява справила враження!"
Цей виродок тоді тим більше мав підходящий вигляд, що тривала гра розхвилювала його глибоко. Побачивши, який блідий, розбитий її жорстокий Веніамін31, бідна мати впала навколішки, почала цілувати йому руки, притискати їх до серця й довго не зводила з нього очей, наповнених сльозами.
— Філіппе,— здушеним голосом промовила вона.— Пообіцяй, що не заподієш собі нічого. Ми все забудемо.
Філіпп подивився на розчуленого брата, на пані Деквен, у якої були сльози в очах, і сказав сам собі: "От добрі люди!" Тоді підвів матір, посадив її собі на коліна, пригорнув до себе й сказав їй на вухо, обнімаючи її:
— Ти вдруге даєш мені життя!
Пані Деквен знайшла змогу приготувати чудовий обід, ще й поставити дві пляшки старого вина та трохи лікеру "кюрасо" — скарбу зі своїх давніх запасів.