— Господи! Що ж то він тепер робить!
— Хто?
— Філіпп!
— А! Казиться, як і казився. Гарна цяця з нього вийде.
— Але ж він знав біду, а біда, може, й калічить нас. Якби ж він був щасливий...
— Ти, люба матусю, думаєш, що він натерпівся в своїй подорожі? Помиляєшся, він тільки нагулявся в Нью-Йорку, та й досі гультяйствує.
— Коли він тепер страждає так близько від нас, це страхіття...
— Атож,— відказав Жозеф.— Щодо мене, то я грошей йому дам, але бачити його не хочу. Він убив сердешну пані Деквен.
— То ти не намалюєш його портрета? — спитала Агата.
— Ради тебе, мамо, я витерплю що завгодно. А сам я можу пам'ятати тільки одне: що він мій брат.
— Портрет у вигляді драгунського капітана верхи на коні?
— Так, у мене є гарний кінь з картини Гро, і я не знав, як його використати.
— Гаразд. Ну то сходи до його приятеля, спитай, що з ним.
— Піду.
Агата підвелася, впустивши ножиці додолу, підійшла до Жозефа, обняла його голову, і дві сльозини скотились йому в волосся.
— Це твій тяжкий хрест — такий брат, і в кожного з нас є свій тяжкий хрест.
Надвечір Жозеф пішов на вулицю Сантьє і годині о четвертій зустрів там брата, що заступав Жірудо. Старий драгунський капітан перейшов касиром до тижневика, якого заснував його небіж. Хоча Фіно лишався власником і цієї газетки, яку він теж заснував і якою керував у всьому, та офіційно власником, редактором і керівником був один його приятель на прізвище Лусто38, між іншим, син того самого ісуденського намісника, якому хотів помститися дід братів Брідо, а отже — небіж пані Ошон. Щоб догодити дядькові, Фіно віддав його посаду Філіппові, правда, врізавши платню наполовину. Щодня о п'ятій годині Жірудо перевіряв касу й забирав усі гроші, що надійшли за передплату. Колоквінт, інвалід, був у редакції за служника та кур'єра й трохи наглядав за капітаном Філіппом. Правда, Філіпп поводився пристойно. Шістсот франків платні та п'ятсот франків за орден — за це можна було прожити, тим більше, що вдень він сидів у теплі, а ввечері ходив по театрах, куди його пускали безплатно, тож мусив дбати тільки про їжу та житло. Коли Жозеф увійшов, Колоквінт саме виходив, а Філіпп чистив зелені полотняні нарукавники.
— Ти ба, мазюкало прийшов,— сказав Філіпп.— Що ж, підемо пообідаємо вдвох, а тоді ти підеш до Опери — там у Флоріни й Флорантіни є ложа. Я прийду туди з Жірудо, ти вже будеш там, і я тебе познайомлю з Натаном.
Він узяв налитий свинцем ціпок і прикурив сигару.
— Я не можу скористатися з твого запрошення, бо мені треба провести маму, ми обідаємо в пансіоні.
— Ах так! Ну, як там вона, бідолашечка?
— Та незле,— відповів художник.— Я переробив батьків портрет і портрет пані Деквен. Докінчив і свій та й надумав подарувати мамі твій, у формі драгуна імператорської гвардії.
— Славно!
— Але треба буде попозувати.
— Я мушу щодня сидіти в цьому курнику від дев'ятої до п'ятої.
— Двох неділь вистачить.
— Згоден, братку,— відповів колишній Наполеонів ад'ютант, прикурюючи сигару від швейцарової лампи.
Коли Жозеф, ідучи обідати на Бонську вулицю, розповідав матері, як улаштувався Філіпп, то відчув, що її рука тремтить у його руці. Радість осяяла її постаріле обличчя, бідна жінка зітхнула так, наче з неї спав величезний тягар. Другого дня вона так догоджала Жозефові, як тільки може підказати їй щастя та вдячність; вона оздобила майстерню квітами й купила для неї дві жардиньєрки. Першої неділі, коли Філіпп мав прийти позувати, вона приготувала в майстерні вишуканий сніданок. Виставила на стіл усе, не забула й карафку з горілкою — власне, півкарафки. Агата сиділа за ширмою, в якій зробила дірочку. Колишній драгун напередодні прислав свого мундира, і вона не втрималась, почала той мундир пригортати. Коли Філіпп, убравшись у нього, позував, сидячи на одному з тих набитих соломою коней, що їх роблять майстри-сідлярі — Жозеф позичив його,— Агата, щоб не виказати себе, намагалася хлипати тільки тоді, коли брати розмовляли. Філіпп позував дві години до сніданку й дві години опісля. О третій годині пополудні драгун переодягся в свою щоденну одіж і, закуривши сигару, знову запросив брата пообідати разом у Пале-Роялі. Він забряжчав золотом у гаманці.
— Ні,— відказав Жозеф,— я боюсь тебе, коли бачу, що в тебе є золото.
— Аж так! То ви тут і досі думаєте про мене погано? — закричав підполковник громовим голосом.— Чи я не міг заощадити?
— Ні, ні! — озвалась Агата, виходячи зі своєї схованки, щоб обняти сина.— Ходімо пообідаємо з ним, Жозефе.
Жозеф не посмів сварити матір; він одягнувся, і Філіпп повів їх до вулиці Монторгей, у "Роше де Канкаль", де їм подали розкішний обід, за який треба було заплатити майже сто франків.
— Грім побий! — вигукнув Жозеф неспокійно.— Ти маєш тисячу сто франків на рік, а ощаджаєш, як отой Поншар у "Білій дамі"39, стільки, що можна купувати маєтки!
— Ет! Просто я в доброму настрої,— відповів драгун, добряче підпилий.
Почувши ці слова, сказані вже за дверима, перше ніж сісти в екіпаж, щоб поїхати на виставу,— Філіпп захотів повести матір до Олімпійського цирку, єдиного закладу, куди їй дозволяв ходити сповідник,— Жозеф стиснув материну руку, і Агата зразу сказала, що їй нездужається, й відмовилась від театру. Тоді Філіпп провів матір і брата на вулицю Мазаріні; вдома, зоставшись наодинці з Жозефом у своїй кімнаті, вона мовчала. Наступної неділі Філіпп знову прийшов позувати. Цього разу мати вже не ховалась за ширмою. Вона подала сніданок і взялась розпитувати драгуна. І почула від нього, що син старої пані Ошон, приятельки її матері, відіграє певну роль у літературі. Філіпп і його друг Жірудо обертались у товаристві газетярів, акторок, книгарів, і їх там цінували як касирів. У Філіппа, що попивав кірш після сніданку, розв'язався язик. Він почав хвалитися, що скоро стане великою людиною. Та коли Жозеф спитав, як у нього з грішми, брат не відповів. Наступного дня було свято, газета не виходила, і Філіпп запропонував позувати й завтра, щоб уже скінчити з цим. Жозеф відповів, що незабаром відкриється Салон, а він не має грошей на рами для двох своїх картин і добути ті гроші зможе, тільки докінчивши копію з картини Рубенса, яку замовив йому торговець картинами Магю. Оригінал належить багатому швейцарському банкірові, що позичив його всього на десять днів, і завтра останній день. Отже, доведеться відкласти позування на наступну неділю.