"Людям не заборониш пліткувати,— думав він.— Ох, тут я дуже схибив".
— Чуєш, Максе,— сказав йому Франсуа, взявши його під руку,— сьогодні ввечері вони приїдуть.
— Хто?
— Та оті Брідо! Моя бабуся отримала листа від своєї хрещениці.
— Слухай-но, малий,— відказав Макс йому на вухо,— я вже багато думав про це діло. Нам із Флорою не слід виказувати тим Брідо своєї нелюбові. Коли ті спадкоємці поїдуть з Ісудена, то це ви, Ошони, маєте відіслати їх. Придивися добре до цих парижан; а коли я їх вивчу, то завтра, у Коньєтти, подумаємо, що можна їм зробити і як їх посварити з твоїм дідом...
— Іспанець знайшов дірку в Максовій кірасі,— сказав Барюк своєму кузенові Франсуа, повертаючись до Ошонів і поглядаючи на приятеля, що йшов поряд..
Поки Макс бавився, Флора, незважаючи на пораду свого столовника, не могла стримати гніву; і, не тямлячи сама, чи вона чинить на шкоду, чи на користь його планам, злостилась на сердешного Жана Жака. Коли той викликав гнів у своєї доглядачки, вона враз позбавляла його всієї турботи і тих нещирих пестощів, які становили його радість. Флора накладала на свого хазяїна покуту. Він більш не чув тих ласкавих слівець, якими вона оздоблювала свою мову поряд із більш чи менш солодким тоном та більш чи менш ніжними поглядами: "котику", "товстунчику", "опецьочку", "бовванчику", "цуцичку" тощо. Сухе й холодне "ви", іронічно-шанобливе, встромлялося тоді в серце нещасливця, мов лезо ножа. Оте "ви" було ніби оголошенням війни. Потім, замість того, щоб допомагати цьому добрязі вставати, впорядковувати його справи, передбачати його бажання, дивитись на нього з таким захватом, який уміють показувати всі жінки і який чарує тим дужче, чим він примітивніший, казати йому: "Ви сьогодні свіжий, наче квіточка!.. О, ви просто чудово тримаєтесь... Який ти гарний, дідусику Жане!" — одне слово, замість бавити його під час уставання всякими жартиками, Флора полишала йому одягатись самому. Коли він кликав Баламутку, та гукала йому, підійшовши до сходів:
— Хіба ж я можу зробити все зразу — наглядати, як вам готують сніданок, і прислужувати вам у вашій спальні? Ви що, маленький, що самі одягтись не можете?
"Господи! Що я їй зробив?" — питав себе старий, почувши таку нотацію, коли попросив води, щоб поголитись.
— Веді! Віднесіть панові гарячої води,— гукала Флора.
— Веді?..— перепитував недоумок, пригнічений тим гнівом, що зваливсь на нього.— Веді, що це робиться з нашою пані зранку?
Флора Бразьє забажала, щоб і господар, і Веді, й Куський, і Макс величали її "пані".
— Вона, здається, довідалася про вас щось негарне,— відповіла Веді, набравши глибоко враженого вигляду.— Ви самі винні, пане. Бачте, я тільки бідна служниця, й ви можете сказати мені, щоб я не стромляла носа в ваші справи, але хоч би ви перебрали всіх жінок на світі, як отой цар зі Святого Письма91, то не знайдете такої, як пані. Вам би треба цілувати сліди, там де вона ступила. Їй-богу, коли ви чимось її смутите, це однаково, що ви собі в серце ніж стромляєте! Знаєте, у неї аж сльози на очах були.
Веді вийшла, а бідолаха, приголомшений, упав у крісло, задивився перед собою, наче тихий божевільний, і забув поголитись. Такі переміни від ніжності до холодності діяли на душу цього кволого створіння, що жило тільки дрібкою закоханості, не менш згубно, ніж раптові переходи з тропічної спеки до полярного холоду на тіло. Моральні страждання вражали його немов хвороби. Флора єдина в світі могла впливати на нього; бо тільки для неї він був настільки ж добрий, наскільки й дурний.
— Що, ви так і не поголилися? — спитала вона, заглянувши до кімнати.
Старий Руже різко схопився і, щойно блідий та пригнічений, на мить почервонів, але протестувати проти такого наскоку не посмів.
— Ваш сніданок на столі! Можете йти до їдальні в халаті й капцях, бо я з вами за стіл не сяду!
І, не чекаючи відповіді, зникла. Зоставити старого снідати без неї — це була одна з тих кар, які найдужче дошкуляли йому, бо він любив за їжею розмовляти. Спустившися сходами, Руже з хвилювання аж закашлявся.
— Бухикай! Бухикай! — сказала Флора в кухні, не дбаючи про те, чи хазяїн її почує, чи ні.— Їй-бо, цей старий поганець ще досить дужий, він живучий, нема чого турбуватися про нього. Не скоро ще свою душу викашляє, хіба після нас...
Отакі лихі слова звертала Баламутка до Руже в хвилини гніву. Бідолаха, глибоко засмучений, сів посеред їдальні скраєчку столу й пригнічено розглядав старі меблі та старовинні картини.
— Могли б хоч краватку начепити,— сказала Флора, входячи.— Ви думаєте, що комусь приємно бачити таку шию, як ваша,— червону та поморщену, що куди твоєму індикові?
— Що я зробив? — спитав старий, підвівши на Флору великі ясно-зелені очі, повні сліз. Та холодно глянула на нього.
— Що ви мені зробили?.. А ви не знаєте? Отаке лицемірство!.. Ваша сестра Агата — вона така вам сестра, як я — Ісуденській вежі, коли вірити вашому батькові, вона ж вам ніхто — приїздить із Парижа з сином, отим дешевим мазюкалом, і хоче вас бачити...
— Моя сестра й небожі приїздять до Ісудена? — сторопіло перепитав Руже.
— Еге, вдавайте, що дивуєтесь, то я, може, й повірю, що ви її не викликали! Ваші хитрощі шиті білими нитками! Не бійтесь, ми не потривожимо ваших парижан, бо, як тільки вони ступлять сюди ногою, нашої ноги тут більше не буде. Ми з Максом виберемося звідси й не повернемось ніколи. Що ж до вашого заповіту, я роздеру його на чотири клапті перед вашим носом, чуєте? Можете зоставити своє добро вашій рідні, бо ми вам не рідня. Тоді й побачите, чи вас любитимуть задля вас самого ті люди, що тридцять років не бачили вас, що й ніколи не хотіли вас бачити! Хай ота ваша нібито сестра заступить мене! Ота святенниця неприторенна!
— Оце й усе, Флорочко? — спитав старий.— Та я не пущу сюди ні сестри, ні небожів. Присягаюся, що вперше чую про їхній приїзд, це все витіяла ота пані Ошон, стара богомолка...
Макс, як почув відповідь старого Руже, раптом увійшов і промовив владним тоном:
— Що тут таке?
— Любий Максе,— відказав старий, радий, що за нього заступиться цей вояка,— адже, як у них було домовлено з Флорою, він завжди ставав на бік Руже.— Присягаюся всім святим, що оце тільки-но почув таку новину. Я ніколи не писав сестрі; батько домігся від мене обіцянки не лишати їй нічого зі свого добра, краще віддати на церкву... Та я не прийму в себе ні Агати, ні її синів.