— Напевне Борніші сьогодні прийдуть,— сказала їй хрещена, бо ж усі в місті захочуть вас побачити,— вона обернулась до Жозефа,— і запросять вас до себе.
Служниця внесла на десерт знаменитий туренсько-беррійський м'який сир з козячого молока; його вгортають у виноградне листя, і жилки відбиваються на ньому так чітко, що це, певне, вони підказали туренським граверам їхню техніку. Гріта церемоніально обклала сирки з обох боків горіхами і неодмінним печивом.
— А фрукти, Гріто! — нагадала пані Ошон.
— Так надгнилих уже нема, пані,— відповіла Гріта.
Жозеф зареготав, як, бувало, в своїй майстерні серед товаришів: він зрозумів, що тут уже обернулось у звичку поїдання насамперед пошкоджених плодів.
— Дарма, з'їмо й цілі! — сказав він весело, як людина, що ввійшла в роль.
— Піди принеси, пане Ошон! — гукнула старенька господиня.
Пан Ошон, прикро вражений словами художника, приніс персиків, груш і слив.
— Адольфіно, сходи зріж нам винограду,— попросила пані Ошон.
Жозеф дивився на обох юнаків з таким виразом, ніби казав: "Невже ви на оцих харчах наїли такі квітучі обличчя?" Барюк зрозумів цей проникливий погляд і усміхнувся, бо вони з кузеном обидва демонстрували скромність. Домашній побут був не дуже важливий для тих, хто тричі на тиждень обідав у Коньєтти. Крім того, перед обідом Барюкові переказали, що Великий магістр скликає орден опівночі, аби почастувати їх розкішно й розпорядитися щодо нової витівки. Обід, яким зустрів гостей старий Ошон, свідчить про те, наскільки нічні бенкети в Коньєтти були потрібні цим дорослим хлопцям, яким ще не бракувало жодного зуба.
— Лікер візьмемо до вітальні,— сказала пані Ошон, підводячись і рухом руки кличучи за собою Жозефа. Виходячи попереду, вона встигла сказати художникові: — Бідний хлопчику, цим обідом ти шлунку не розладнаєш, але я мала багато клопоту, щоб тобі його забезпечити. Тут ти попостуєш, їстимеш лише стільки, аби прожити. Отож наберись терпіння...
Простосердя цієї доброї бабуні, що вміла так судити сама себе, сподобалось художникові.
— Я прожила з цим чоловіком п'ятдесят років, і ні разу у мене в гаманці не бряжчало двадцяти екю! Ох, якби йшлось не про те, щоб урятувати вашу спадщину, я б ніколи не затягла твою маму й тебе до своєї тюрми.
— А як же ви живете взагалі? — наївно спитав художник із тією веселістю, що ніколи не кидає французьких митців.
— Так і живу,— відказала вона.— Молюся.
Жозеф ледь здригнувся, почувши те слово: ця стара жінка так виросла в його очах, що він відступив на три кроки, аби роздивитись її обличчя, і воно здалось йому таким осяйним, позначеним таким спокоєм, що він сказав:
— Я намалюю ваш портрет!
— Ні, ні,— заперечила вона,— мені вже так набрид цей світ, що я й на портреті не хочу тут лишатись.
Весело вимовляючи ці сумні слова, вона дістала з буфету карафку зі смородиновим лікером, який виготовила сама, бо мала для того рецепт від одного з тих знаменитих ченців, що їм ми завдячуємо ісуденські ласощі, один з найвеличніших витворів французького виноробського мистецтва, що його не може перевершити жоден куховар, цукерник чи кондитер. Пан де Рів'єр, посол у Константинополі, щороку замовляв величезні кількості його для сералю Махмуда. Адольфіна принесла лаковану тацю зі старовинними чарочками, в яких гравіровані стінки й позолочені вінця, а коли бабуся наливала чарочку, вона зразу підносила її комусь.
— По колу, як любив наш батько! — весело вигукнула Агата, що їй ця споконвічна церемонія нагадала юність.
— Ошон зараз піде до свого Товариства читати газети, і ми матимемо часинку для себе,— тихо сказала стара господиня.
І справді, через десять хвилин три жінки й Жозеф лишились самі в цій вітальні, де паркет ніколи не натирали, а тільки замітали, а шпалери в дубових рамках повіддимались від стін, і всі прості темні меблі здались пані Брідо такими, як тридцять років тому. Монархія, Революція, Імперія, Реставрація, які щадили мало що, пощадили цю вітальню, де їхні розкоші і їхні злигодні не лишили й найменшого сліду.
— Ох хрещена, моє життя супроти вашого було жахливо неспокійне,— сказала пані Брідо, здивовано поглядаючи на опудало чижика, якого пам'ятала живим: тепер він був на каміні між старим годинником, потемнілим мідним бра та срібними свічниками.
— Дитино моя,— відказала стара,— всі бурі лютують у нашому серці. Чим більше в нас самих боротьби, тим потрібніше й величніше смирення. Не говорімо про мене, поговорімо про ваші справи. Тепер ви якраз навпроти своїх ворогів,— і вона показала на вікна вітальні Руже.
— Вони саме сідають за стіл,— озвалась Адольфіна. Ця дівчина, начебто відлюдна, часто виглядала у вікна, сподіваючись підгледіти щось із того дивного життя, яке приписували Максансові Жіле, Баламутці, Жанові Жакові: говорячи про них, її звичайно відсилали з кімнати, але декілька слів вона таки вхопила. Стара жінка й тепер звеліла онучці лишити її на самоті з паном і пані Брідо, поки не прийдуть якісь гості.
— Я ж бо знаю свій Ісуден як п'ять пальців,— пояснила вона, дивлячись на парижан.— Сьогодні ввечері в нас буде добрий десяток цікавих.
Ледве пані Ошон устигла розповісти обом парижанам обставини й подробиці дивного панування, яке встановили над Жаном Жаком Руже Баламутка й Максанс Жіле,— не дотримуючись послідовності й системи в їх змалюванні, але вплітаючи в розповідь безліч пояснень, описів та здогадів, що ними обснували їх добрі й лихі язики в місті,— як увійшла Адольфіна й повідомила, що з'явились Борніші, Босьє, Лусто-Прангени, Фіше, Годе-Еро, всього чотирнадцять душ, та ось уже показались і вони самі.
— Бачиш, маленька моя,— докінчила стара жінка,— що це буде нелегке діло — видерти твою спадщину з вовчої пащі.
— В такої пари негідників, як оце ви нам змалювали,— мабуть, і зовсім неможливо,— зауважив Жозеф.— Нам треба буде пожити в Ісудені принаймні рік, щоб побороти їхній вплив і повалити їхню владу над моїм дядьком. Доля не хоче такого перевороту — не кажучи вже про те, що довелося б ганьбити себе, вдаючись у всякі паскудства. Маму відпустили всього на два тижні, служба в неї певна, і компрометувати себе їй не можна. А в мене на жовтень є дуже важливе замовлення — Скіннер виклопотав мені в одного пера Франції... Бачте, пані Ошон, моя доля й моє багатство — в моїх пензлях!..