Філіпп говорив про всякі марнички й поводився бездоганно. Він вихваляв журналіста Лусто, небожа старої господині, й забезпечив собі цим її прихильність, бо вона була дуже потішена тим, що ім'я Лусто набуває слави. Потім без вагання визнав усі свої помилки в житті. На дружній докір, який тихим голосом висловила пані Ошон, він відповів, що у в'язниці багато думав про своє життя, й пообіцяв, що віднині стане зовсім іншою людиною.
Потім Філіпп попросив у пана Ошона дозволу поговорити віч-на-віч, і вони вийшли. Коли скнара з вояком опинились на бульварі Барон, де ніхто не міг їх почути, підполковник сказав старому: "Добродію, коли хочете, щоб я говорив те, що думаю, то говорімо про справи і про людей тільки прогулюючись десь у полі чи в таких місцях, де нас ніхто не чутиме. Метр Дерош дуже добре пояснив мені, як багато важать плітки в маленькому місті. І я не хочу, щоб хтось підозрював, ніби я користаюсь вашими порадами, хоча Дерош радив мені питати їх у вас, а я прошу не відмовляти мені в них. У нас могутній ворог, і не треба нехтувати жодної остороги, щоб позбутися його. А головне, пробачте мені, що я не хочу більше зустрічатися з вами. Певний холод у наших взаєминах свідчитиме, що ви зовсім не впливаєте на мої вчинки. Коли мені буде треба порадитися з вами, я проходитиму площею о пів на десяту, коли ви виходите після сніданку. Якщо ви побачите, що в мене ціпок під пахвою, це свідчитиме, що нам треба зустрітись у такому місці для прогулянок, яке ви назвете.
— Все це показує мені, що ви чоловік обачливий і досягнете свого,— відказав старий.
— Так, досягну пане... А насамперед скажіть мені, чи є у вашому місті колишні офіцери імператорської армії, які не водяться з Максансом Жіле і з якими я міг би зійтися.
— Це насамперед капітан гвардійської артилерії пан Міньйоне, вихованець Політехнічної школи, чоловік років сорока, що живе скромно; він людина високої честі й не любить Макса, бо поведінка того здається йому не гідною справжнього вояка.
— Добре! — сказав підполковник.
— Військових такого штибу в нас небагато,— провадив пан Ошон,— я ще знаю одного старого кавалериста-капітана.
— Мій колега,— зауважив Філіпп.— Він був у гвардії?
— Так,— відповів пан Ошон.— Карпантьє був у 1810 році квартирмейстером у драгунів, потім став сублейтенантом у армії, де дослужився до капітана.
"Може, його знає Жірудо",— подумав Філіпп.
— Цей Карпантьє зайняв посаду в мерії, на яку не взяли Жіле; він приятель майора Міньйоне.
— Що б я міг тут робити для заробітку?
— Здається, саме збираються організувати управу взаємного страхування департаменту Шери, і там може знайтися служба для вас, але це дасть вам усього півсотні франків на місяць...
— Вистачить...
Під кінець тижня Філіпп уже мав новий редингот, штани й жилет із синього сукна, придбані на щомісячну виплату, а також чоботи, лайкові рукавички і капелюха. З Парижа, від Жірудо він отримав білизну, зброю і листа для Карпантьє, що свого часу служив під командою колишнього драгунського капітана. Цей лист забезпечив Філіппові відданість Карпантьє, і той відрекомендував Філіппа майорові Міньйоне як людину вельми заслужену й порядну. Філіпп здобув щирий захват цих двох достойних офіцерів, довірчо розповівши їм дещо про викриту змову, що була, як відомо, останньою спробою виступу старої армії проти Бурбонів, бо процес ларошельських сержантів мав зовсім іншу підкладку. Після 1822 року, навчені долею змови 19 серпня 1820 року та справами Бертона й Карона102, військові тільки чекали, що буде далі. Остання змова, молодша сестра змови 19 серпня, була така сама, тільки організована кращими методами. Як і перша, вона лишалась цілком невідома королівському урядові. А коли змовників усе ж викрили, їм вистачило спритності звести свій грандіозний задум до подоби дрібного казарменого заколоту. Ця змова, до якої були причетні кілька піхотних, артилерійських та кавалерійських полків, мала ареною північ Франції. Збирались одним ударом захопити прикордонні фортеці. В разі успіху угоди 1815 року103 були б розірвані федерацією під егідою Бельгії, вилученої з Священного Союзу завдяки військовому пактові між офіцерством. У цьому невтримному вихорі мали впасти два трони. Замість цього грандіозного плану, складеного видатними умами — в ньому були замішані дуже високі особи,— судові перів розкрили тільки одну деталь. Філіпп Брідо погодився прикрити собою керівників, що зникли в ту хвилину, коли чи то якийсь зрадник виказав змову, чи то якийсь випадок розкрив її; вони, засідаючи в палатах, обіцяли свою підтримку тільки при досягненні успіху в урядових сферах. Переказувати план, який після 1830 року зізнання лібералів розкрили в усій його глибині, в усіх численних розгалуженнях, випитаних у дрібніших учасників, означало б заглибитись у царину історії й надто далеко ухилитись від теми. Цього уступу досить, щоб пояснити подвійну роль, узяту на себе Філіппом. Колишній ад'ютант імператора мав керувати виступом, задуманим у Парижі, аби тільки замаскувати справжній план і зайняти увагу уряду центром, коли заколот вибухне на півночі. Тоді Філіппові доручили розірвати ланку зв'язку між двома змовами, виказавши тільки другорядні таємниці; жахливий його занепад, який засвідчувало лахміття і стан його здоров'я, прислужилися до того, щоб применшити серйозність змови в очах влади. Така роль відповідала слизькому становищу цього безпринципного гравця. Відчуваючи себе потрібним двом сторонам, хитрий Філіпп удавав доброго апостола перед королівським урядом і водночас зберігав належну оцінку в очах високопоставлених людей зі своєї партії, але собі обіцяв згодом обрати той із двох шляхів, котрий буде вигідніший. З його звірення щодо грандіозних планів змови і щодо участі в ній декого з суддів здобули Філіппові в очах Карпантьє і Міньйоне репутацію людини визначної, бо його відданість виказувала в ньому політика, гідного прекрасних днів Конвенту104. Отак хитрий бонапартист за кілька днів зробився приятелем двох офіцерів, чия повага мала йому добре оплатитись. Він негайно отримав за рекомендацією панів Карпантьє і Міньйоне посаду в управі взаємного страхування департаменту Шери, про яку говорив старий Ошон. Його робота полягала в складанні списків для збирача податків, вписуванні імен та номерів у друковані бланки та в розсиланні їх, у виписуванні страхових полісів і забирала не більше трьох годин на день. Міньйоне й Карпантьє допомогли гостеві Ісудена вступити до їхнього гуртка, де його постава й манери, в сукупності з високою оцінкою, яку Міньйоне й Карпантьє дали цьому проводиреві змови, здобули йому повагу, якою не раз тішились нерідкі тоді облудники. Філіпп, чия поведінка була старанно виважена, в ув'язненні багато думав про невигоди розпусного життя. Йому непотрібна була Дерошева проповідь, щоб зрозуміти необхідність завоювання поваги городян чесним, скромним, упорядкованим життям. Йому подобалося суперечити Максові, поводячись за взірцем Міньйоне, і він хотів приспати Максову пильність, навіяти йому хибне уявлення про свою натуру. Він волів прикидатись простосердим, показувати себе щедрим і некорисливим, обплутуючи супротивника й мостячись до дядькової спадщини; тоді як його мати й брат, справді некорисливі, щедрі й великодушні, діючи наївно й простакувато, були оцінені як хитрі й корисливі. Зажерливість Філіппова розгорілась, коли пан Ошон розповів йому докладно про дядькові статки. Після першої таємної розмови зі стариганом вони погодились на тому, що Філіпп не повинен будити в Максові підозри, бо все пропаде, якщо Флора й Макс відвезуть свою жертву хоч би до Буржа. Раз на тиждень підполковник обідав у капітана Міньйоне, раз — у Карпантьє, по четвергах — у пана Ошона. Незабаром він дістав запрошення до ще двох чи трьох домів, і через три тижні перебування в Ісудені йому вже доводилось платити тільки за сніданок. Він нічого не казав ні про дядька, ні про Баламутку, ні про Жіле, відповідав тільки на запитання, що стосувались брата й матері. Врешті троє офіцерів, єдині, хто мав ордени — а розетку серед них мав тільки Філіпп, і це в очах провінціалів дає дуже помітну перевагу,— почали прогулюватись разом перед обідом, утворивши, за простонародним висловом, "одну шатію". Така поведінка, така стриманість, такий спокій справили чудове враження на Ісуден. Усі прихильники Макса бачили в Філіппові "рубаку" — слово, яким військові позначають найпростакуватіших одчайдухів серед вищих офіцерів, відмовляючи їм у здібностях, потрібних для командування.