– Добре, – мовив він. – Не турбуйся, я скоро вийду. Ідіть, ідіть, дітоньки, будьте щасливі.
Ежен провів Дельфіну додому, але, стурбований станом батька Горіо, відмовився обідати в неї й повернувся в "Дім Воке". Горіо вже встав і сидів за столом. Б’яншон сів так, щоб добре бачити обличчя вермішельника. Коли той узяв хліб і понюхав його, щоб визначити, з якого сорту борошна його спечено, Б’яншон постеріг у цьому русі цілковиту відсутність того, що можна було б назвати свідомістю дії. Він спохмурнів.
– Сідай-но ближче до мене, кошенівський пансіонере! – сказав Ежен.
Б’яншон охоче пересів, тим більше що так він був ближче й до старого.
– Що з ним? – спитав Растіньяк.
– Якщо не помиляюсь, йому скоро кінець. В його організмі відбувається щось незвичайне; мені здається, йому загрожує апоплексія. Хоч нижня частина його обличчя спокійна, але риси верхньої стягуються до лоба, бачиш? Крім того, його очі немов запорошені тонким пилом, а це свідчить про крововилив у мозок. Завтра вранці буде видніше.
– Чи є засоби проти цього?
– Ніяких. Смерть можна було б відтягти, якби знайти спосіб викликати відлив крові до ніг. Але, якщо симптоми не зникнуть до завтрашнього вечора, – стариганові кінець. Чи не знаєш ти, що саме викликало його захворювання? Мабуть, він пережив якесь сильне потрясіння, що відбилося на його душевному стані.
– Так, – сказав Растіньяк, пригадуючи, як обидві дочки безперестану терзали батька.
"Дельфіна принаймні любить свого батька", – подумав Ежен.
Увечері, в Італійській опері, Растіньяк заговорив з пані де Нусінген обережно, щоб не дуже стурбувати її.
– Не хвилюйтеся, – відповіла вона на перші ж слова Ежена, – мій батько дужий. Правда, сьогодні вранці ми його трохи помучили. Всі наші статки під загрозою. Ви уявляєте наслідки цього лиха? Я б не пережила цього, але ваше кохання зробило мене нечутливою до всього, що раніше я сприйняла б як смертельне горе. Тепер я боюся одного, що було б для мене справжнім лихом, – втратити ваше кохання, яке дало мені відчути радість життя. Поза цим почуттям мені до всього байдуже, ніщо мені не миле. Ви для мене – все! Мені хочеться бути багатою, але тільки для того, щоб ще більше подобатись вам. Я, собі на сором, ніжніша як коханка, аніж як дочка. Чому? Не знаю. Все життя моє – у вас. Батько дав мені серце, але ви навчили його битися. Хай мене засуджує цілий світ, що мені до того? Аби тільки ви – хоч у вас і немає підстав дорікати мені, – простили гріх, на який мене штовхає непереможне кохання. Невже ви думаєте, що я – невдячна дочка? О ні, не можна не любити такого доброго батька, як наш! Але чи могла я приховати від нього природні наслідки наших нещасливих шлюбів! Навіщо він допустив це? Хіба він не повинен був подумати за нас? Я знаю, тепер він страждає так само, як і ми з Назі; та що ж ми можемо зробити? Втішити його? Нічим не втішиш. Наша покора завдала б йому більшого горя, ніж наші нарікання. Буває таке становище в житті, коли все пройняте гіркотою.
Ежен мовчав, слухаючи це наївне висловлювання щирого почуття. Парижанки часто фальшиві, страшенно суєтні, егоїстичні, кокетливі, холодні, зате, щиро покохавши, вони віддають своїм пристрастям більше почуття, ніж інші жінки: вони підносяться над своєю дріб’язковістю і стають божественно-величні. А крім того, Ежена вразив глибокий і здоровий розум Дельфіни, властивий жінці, коли вона міркує про найприродніші почуття і коли якась гаряча пристрасть віддаляє її від них.
Пані де Нусінген була ображена мовчанням Ежена.
– Про що ви думаєте? – спитала вона.
– Про те, що ви мені сказали. Досі я гадав, що люблю вас дужче, ніж ви мене.
Вона всміхнулась, але стримала в собі радісний порив, аби провадити розмову в рамках світської пристойності. Їй ніколи ще не доводилося чути таких трепетних слів юного й щирого кохання. Ще кілька слів – і вона б не стрималася.
– Ежене, – мовила Дельфіна, міняючи тему, – ви, здається, не знаєте, що робиться в світі? Весь Париж завтра буде у віконтеси де Босеан. Рошфіди і маркіз д’Ажуда вмовилися нічого не розголошувати; але завтра король підписує шлюбний контракт, а ваша бідолашна кузина ще нічого не знає. Вона не зможе відмінити прийому, проте маркіз на бал не прийде. Про це тепер тільки й мови.
– І світ потішається з підлоти, бере в ній участь! Хіба ви не розумієте, що це вб’є пані де Босеан?
– Ні, – всміхнулася Дельфіна, – ви не знаєте таких жінок. А втім, увесь Париж прийде завтра до неї, буду і я. Це вам я завдячую таке щастя.
– Скажіть, – спитав Растіньяк, – може, це одна з тих безглуздих пліток, що їх так багато точиться в Парижі?
– Завтра ми знатимем правду.
В пансіон Воке Ежен не повернувся. Він не міг відмовити собі в насолоді потішитися своєю новою квартирою. Напередодні йому довелося піти від Дельфіни о першій годині по півночі, а тепер Дельфіна пішла від нього десь о другій годині. Наступного ранку він пізно встав і до півдня чекав на пані де Нусінген; вона приїхала поснідати з ним. Юнаки такі жадібні до цих милих утіх, що Растіньяк майже забув за батька Горіо. Звикати до кожної з цих гарних речей, які йому належали, було для нього нескінченним святом. Пані де Нусінген своєю присутністю надавала всьому особливого чару. І все-таки о четвертій годині коханці подумали про батька Горіо, згадавши, як він мріяв оселитись у цьому домі. Ежен сказав, що треба негайно перевезти сюди старого, а то він іще зовсім розхворіється, і побіг у "Дім Воке". Ні Горіо, ні Б’яншона за столом не було.
– Ну, – сказав йому художник, – нашому батькові Горіо ось-ось капут. Б’яншон нагорі, біля нього. До старого приходила його дочка, графиня де Ресторама, потім він надумав вийти з дому, і йому погіршало. Скоро наше товариство втратить одну зі своїх найліпших прикрас.
Растіньяк побіг сходами нагору.
– Пане Ежене! Пане Ежене, вас кличе хазяйка, – гукнула Сільвія.
– Пане, – сказала йому вдова, – добродій Горіо і ви мали виїхати п’ятнадцятого лютого. Минуло вже три дні – сьогодні вісімнадцяте; вам обом доведеться заплатити мені за цілий місяць, та якщо ви поручитесь за батька Горіо, то мені досить буде вашого слова.