Офіцери пізнали команданта кінниці його величества і тягнуться, як струни, дарма, що ніч і що світлійший не бачить їх і навіть не дивиться на тую різноманітну товпу. Зіскочив з коня, драгунові, високому, як вежа, кинув свій кожух, вбігає у хату, у відчинені двері наліво.
Кидається йому назустріч задуха і той сопух, який буває в непровітреній хаті, в якій від кількох годин дихає кілька десятків людей, немитих, некупаних, що Бог вість коли перебирали білля. Принесли з собою запах овечих кожухів, кінського й людського поту, тухлого смальцю, тютюну і горілки.
Побачивши малого тілом, але великого значінням достойника царського, подаються, роблять йому місце. В покорі туляться — прилипають до стін.
Меншиков розглядається, хто це такий? Прошаки, москалі і черкаси. Видно по тім, як себе тримають, як милосердно глядять, люди, які тільки спиняють воєнне діло. Але чому їх нині так багато?
Меншиков додумується. Прийшли з чолобитнею. Хочуть зайняти місця тих, що пішли за Десну, а хай побідить Карло, до нього кланятися підуть.
— Падлєци! — подумав голосно світлійший. — Падлєци! — повторив, додаючи ще декілька щогрубших епітетів.
— Ти хто такий? — спитав Меншиков, наступаючи одного з них.
Запитаний подавався назад, дарма, що не було куди.
— Ти хто? — повторив князь.
— Сотник тутешньої сотні. Іван Мотовиленко, — ледве видусив з себе.
— Чого тобі? — гримнув на нього світлійший. — Говори!
— Числюся першим сотником у полку, полковник за зрадником Мазепою руку тягне, — бубонів запитаний.
— Пірнача забажав?
— Ваша світлість зволили вселаскавіше сказати.
— Ось тобі пірнач! — і луск малої, але вправної в биттю долоні, залунав по хаті.
— Ізмєнніки, сволоч, паддо! На колесо вас, на гак, на гілляку. Ось де ваші пірначі, блазні. Сотні в руках тримати не вміє, і пірнач йому давай.
Нефортунний кандидат до пірнача присів, пірнув у товпу і поза плечі других протиснувся до дверей, щасливий, що на тім і скінчилося.
Меншиков до другого пристав.
— А ти? — гукнув, показуючи на нього рукою.
— Я Андрій Кандиба, — бубонів цей, — канцелярист гетьманської канцелярії у Батурині.
— Чорнильна душа, як чорнильниця, чорна. Чого прийшов?
— Певну вість приношу, що гетьман не пропав, а біля Оболоння з п'яти тисячами козаків до шведа, на правий берег Десни перейшов.
— Доказно знаєш?
— На власні очі бачив, як у неділю вранці виступав. Знаю, хто з ним був і хто в Батурині остався.
— Звідки приходиш?
— Прямо з Батурина. Можу сказати, як укріплений город, скільки гармат і де стоять, які запаси пороху і куль. Все знаю, служити рад.
Меншиков підступив до нього, глянув в очі і — відвернувся.
— Нікчемний! — сказав, ніби у лице плюнув. — Геть мені, проч! Воздуху не троїть, забирайтеся всі, сейчас вон! Кланяючися, тиснулися у двері назадгузь. Канцелярист гетьманської канцелярії теж.
— Ти в сінях підіжди, — сволоч!
В хаті зробилося пусто.
Меншиков сів на лаву. Долонями по колінах ударив.
— Який народ!
Плював. Гнилий воздух йому в носі вертів.
— Смород такий, фу, чорт!
Зірвався і відчинив входові двері нарозтвір. Вітер його за голубу ленту термосив.
— У його величества хто? — спитав нараз дежурного офіцера, що навинувсь йому під руку.
— Світлійший князь Дмитро Михайлович Голицин, — відповів той.
— Довго?
— Вже з годину, як зволили прийти.
— З годину?.. — І Меншиков рішився не входити до царя. Хай Голицин сам пріє.
— Коли б його величество спитали, чи я вже тут, відповіш, що князь Меншиков перед годиною приїхав.
— Слухаю вашої світлості. Офіцер хотів іти.
— Стривай! Є у вас водка і закуска яка? Принеси!.. Стривай! Кажи, хай мені зготовлять вареного пива з яйцем. Я продрог. Скоро!
Вертаючи в хату, почув, як у сінях канцелярист зубами дзвонив.
— Падлєц!.. — І Меншиков знов присів на лаві. Перед ним поставили піднос. Поспішно випив скору чарку царської анижівки і закусив здоровим пирогом. Почував утому. Радо положився б на лавку і на голій дошці спав би до самого ранку. А тут ще чекає його розмова з царем. Ще й яка! Може, і з дубинкою. "Тьфу, чорт!" — Меншиков задумався.
— Коли ти гриб, так лізь у борщ, — рішив, випиваючи чарку.
А по горілці підніс до уст ківш грітого пива. Пив і поглядав на двері, за котрими цар з Голициним балакав...
Відчинилися.
Меншиков побачив царя. Не цілого, лиш по рамена, бо голова ховалася вище одвірка. Видно було тільки чоботи чорні, юхтові, лосеві штани й зелений, лентою перепоясаний каптан. Гузики вилискувалися, як зорі.
Нараз цар зігнувся і переступив поріг.
— Даніліч! — крикнув, побачивши свого любимця. — Ти тут?
Меншиков зірвався, мало підносу не перевернув.
— Кріпишся? Кріпись, заслужив. Дай, вип'ємо з тобою по чарці. То ще Мазепина анижівка, славна й вірніша від нього. Як проковтнеш, то не втече, хіба випустиш сам.
Меншиков дивувався, що цар в доброму настрою. Чи не на Голицині перший гнів зігнав. А може, соромиться, що довіряв Мазепі, і сором за жартами скриває.
— Ну, от і бачиш, як цей старий чорт нас з тобою підвів, — почав по хвилині цар.
— Всі вони одного батька діти, ті черкаси, — відповів, махаючи рукою, світлійший. — Тільки й глядять, щоб каменем відплатити за хліб.
Цар надумувався хвилину, а потім руку поклав Менши-кову на рам'я.
— Знаєш, Саша, мабуть, ми з тобою не відплачували інакше. Що?
Сміявся, наливаючи другу чарку, Меншиков вторував йому.
— Що нового, Даніліч?
— Бунт...
Меншиков з острахом глянув на царя, чи не піддається він приступові гніву. Але цар не гнівався, лиш дальше попивав анижівку.
— Мазепинка, — і мляскав язиком.
— А що нам з Батурином робить? — спитав нараз.
— Поклич!
— Гей ти там, сволоч, виходи! — гукнув Меншиков у сіни.
На порозі появився гетьманський канцелярист, чорний, як те чорнило, котрим в канцелярії довгі літа писав.
З благанням ласки повалився цареві до ніг.
Цар чобіт відсунув. Сидів на стільці, спиною оперся об скриню і набивав коротку люльку голландським тютюном.
Спльовував через зуби, незважаючи де.
Меншиков підбіг до печі, добув маленький гарний вуглик і на долоні підніс і вкинув цареві до люльки.
— Спасибі! Не трудись, ще пальці попечеш, — усміхнувся хитро. — Так, так! Уважай, Даніліч, щоб палиці не попік.