— Мабуть, не варто,— охоче піддався його сумнівам Василь. Але в цей час із землянки вийшов учитель. Невисокий на
зріст, вузькоплечий, із білим сніжком на скронях. Був він ужов-тій кожушанці, і на лівому боці грудей, там, де серце, вощеною дратвою пришито круглу, мабуть, недавню, латку. Вчитель нітрохи не здивувався, побачивши хлопців, але нічого не сказав, тільки дивився на них спокійно. Так, немов вони щойно оце обірвали розмову, зберуться з думками — та й продовжать. Пекельник озирнувся назад, ніби хотів уже чкурнути, та рішуче крутнув головою і сказав переривчастим голосом:
— До вас прийшли... Ну, подивитись... Ось він троянд ваших ніколи не бачив.
Учитель всміхнувся так, наче все знав про їхню затію, про те, що хотіли покепкувати з нього, але на Василя глянув з цікавістю.
— Он як,— сказав. Голос у нього тихий, ну достеменно як шепіт осіннього листя, що котиться по галяві. Та й додав — Не цвіте нічого, що ж ви побачите?
— Та ми побачимо! Він побачить! — скоромовкою заторохтів Пекельник. Уже оговтався, почувався впевненіше.
Кістляві кущі здіймали догори гілля, ловили дощ легкого проміння. В гіллі, здавалось, було саме тільки очікування: гілля чекало, коли ж на нього поприлітають квітки. Немов квітки мали поприлітати так, як це можуть пташки. Вчитель дивився на свій розарій, і, здавалось, на обличчі відбилося те саме очікування.
— А ви вже підрізали пагіння? — поспитав Пекельник, і на його виду була справжня цікавість.
— Авжеж,— обізвався вчитель так, наче думав про щось своє.
— А коли зацвітуть, то також підрізатимете? Щоб наступно-п > року гарно цвіли?—допитувався Пекельник. Мабуть, добре знав, коли і як вчитель підрізає троянди, але хотів своєю обізнаністю похвастатись перед Василем.
— Авжеж,— знову коротко відповів учитель.
— Гною тепер на вдобрювання, мабуть, не находите, то торфом посипаєте, чи не так?
— Так.
— Коли надумаєте копати торф, мене покличте, я допоможу.
— Спасибі. Ти мені й так щороку допомагаєш.
— Поливати не збираєтеся? Суш стоїть, земля затверділа... Ми води наносили б, усі кущі полили б...
— Приходьте завтра. Сьогодні нездужається мені. Безхмарними, прозорими очима глянув на Василя, наче
хотів упізнати, хто ж це такий. Не впізнав — і по чолу пробігло здивування.
— Він зайшлий,— сказав Пекельник.— Із солдатами прибився.— І перемінив тон, ніби продовжував розмову, яку вони вели з учителем недавно, але не закінчили: — То, мабуть, цієї осені школу відкриють?
Учитель поклав руку на круглу латку, пришиту вощеною дратвою, немов хапався за серце. Тонесенькими струмочками від очей побігли зморшки.
— А ти ж переросток,— сказав учитель.
— Хіба не приймуть? — швидко запитав Пекельник, і, здавалось, на його настороженому лиці побільшало вогняного ластовиння.— У старший клас хотілося б...
— На старші, либонь, учнів не назбирається. Пекельник нічого не сказав. Під ноги втупився поглядом, а
потім на вчителеву землянку зиркнув, на кущі троянд. Запитав:
— А вже дістали собі Бель Паризьєн?
Учитель раптом усміхнувся широко, майже по-дитячому. Це сталось так несподівано, що Пекельник трохи здивувався, але зразу ж усміхнувся й собі, а за ним і Василь мимоволі всміхнувся. Хоча ні Пекельник, ні Василь не знали, чого ж усміхнувся вчитель.
— Не дістав,— обізвався він.—От тільки звільнять те село, де живе моя сестра, то я поїду до неї і привезу.
— Ці троянди на сонці не бліднуть,— сказав Пекельник те, що знав із учителевих вуст. Сказав так, немов сповіщав самому собі або ж Василеві — не втямиш. І додав голосом-зітханням:— Пахнуть вони гарно. Квітки великі, схожі на чашки...
Вчитель знову всміхнувся. Пекельник обернувся до Василя і, показуючи рукою на непоказний кущ троянд, що ріс трохи окремо від гурту,— мабуть, напроти вікна згорілої хати, виголосив:
— Мадам Віктор Вердьє!..
Пекельник був дуже серйозний у цю мить, і хоч Василеві кортіло приснути, він стримався.
— Мадам Віктор Вердьє! — так само урочисто мовив Пекельник. На хвилю замовк, наче задумався над сказаним, а потім непорозуміло кинув: — І називається ж чудернацьки! Добре, хоч цвіте гарно. От якби ви мені дали один кущик! Посадив би, хай ріс...
— Добре,— мовив учитель,— дам. Тільки їх доглядати треба старанно, бо вони без цього рости не можуть.
Хлопці ще позиркали туди-сюди. Шкода, що нічого не цвіте, лише відновлюється. Василь уявив, як тут палахкотить різнобарвне полум'я квіток, як на пелюстках настоюється роса, як на свіжому листі тремтять дощові краплі, як тут пахне, як співають солов'ї,— і дихання йому перехопило, і радість важко здушила груди. Підійшов до того куща, на який показував Пекельник, називаючи його Мадам Віктор Вердьє. Худесенькі гілочки обсмалені й обвуглені. Кущ постраждав тоді, коли горіла хата. Василь приглянувся до інших. Того не обминула біда, і того також. Вони вже, мабуть, ніколи не зацвітуть, але вчитель поки що не наважується їх викопати. Так звик до них, що не викидає,— невже сподівається, що вони ще цвістимуть?
Хлопці пішли з учителевого обійстя, а він стояв біля землянки, поклавши долоню на круглу латку. Здається, Пекельник і забув про те, що хотів покепкувати з учителя, що хотів видати його за дивака. Мабуть, думав про те, що випросить собі один трояндовий кущ, а згодом — другий, та й поволеньки і в себе насадить, доглядатиме, і буде біля його хати, на яку колись спроможеться, не згірше, ніж в учителя.
IV
Сів на призьбі під хатою. Стовбури вишень яскріли свіжими зблисками, а на гілках рожевіли круглі бубляхи. З хати долинула музика—Сергунько грав на гармошці. З комина сотався вгору х 11 рлявий димок, мабуть, господиня готувала обід. Із хлівця до-л мі іало похропування коней. Василь думав про те, що добре б оце сісти на гнідого і проїхати по протряхлих полях, пролетіти через горби до лісу, проскакати поміж деревами. Колись любив їздити на конях, та й тепер іноді випадало. Але Скоробагатько і іе дозволить — скаже, що нехай коні спочивають, або ж на-гадає, що в полях ще міни лежать, можна наскочити. Цей Ско-I)()багатько сам був колись конюхом, то в нього не випросиш, иіі і так за ними тремтить, ніби за своїми.