V
В небі загуркотіли літаки. Вишина дихнула погрозливо, вниз посіявся тремтливий, невидимий страх, і хоча жодна хмарина не набігла на сонце, проте серцю і душі здалось, що навкруги потемніло, згущуються сутінки. Зжалобивсяусміхдня, зчорніла недавня прозорість повітря, лякливий дріж переповнив галуззя дерев, напружив, хоча й не хитнув. Літаки зникли, а по собі залишили подих смерті і пустки.
Василь побачив Нілу, яка, ставши на своєму подвірї, накрила руками голову, наче захищала її, і дослухалась до гуркоту, який уже зник за горбами, але, здавалось, не зник із її вух, не розтанув у повітрі, не звеселилась жалібна усмішка дня. Так дівчина стояла довго, і хлопець подумав, чи не закам'яніла вона. Підійшов ближче і покликав. Ніла не обізвалась. Дивилася вгору, а руки тримала на голові. Василь, сповнюючись гіркотою, ще трохи виждав і знову гукнув:
— Ніло!
Вона почула. Мала такий вираз обличчя, наче з неї щойно спала мана. Руки напівопустила, немов хотіла ось-ось затулитися знову. Василя вона не впізнавала якусь мить, а потім лице наче скресло від страху, порозумнішало.
— Га? Що таке? — поспитала наче аж чужим, не своїм голосом.
Василь не знайшов, що відповісти. Він, кліпаючи, дивився на Нілине обличчя, яке все жвавішало.
— Ти мене кликав?
Тепер уже голос у неї зовсім відтанув, був м'який, із солодким бринінням.
— То я так,— мовив Василь, все ще не знаючи, що відповісти. Ніла хутко підійшла до тину, якусь мить вивчально дивилась
на хлопця, наче хотіла запримітити щось особливе, чого раніше не застерігала. В борозенці над верхньою губою світлою яринкою посіявся пушок.
Щоки її наче аж побронзовіли — після вітрів чи морозів.
— Знаєш,— почала швидко, не відриваючи зору од Василе-ік >го обличчя, і вся була поривна, наче й неврівноважена,— я завжди боюсь, коли вони летять. Завжди здається, що коли бомба падатиме, то прямісінько в голову влучить. Або стрілятимуть
і теж у мене... Мати свариться, щоб у хаті сиділа, а я не можу. Н мене ноги самі зриваються й надвір несуть. От викопали ми були яму, ховались од усього. А тільки я почую, як загудуть літаки, то мене вже ніхто не може втримати. Хочу бачити, як воно падає. Тоді ніби не так страшно. А то сидиш у землі—й нічого і іе бачиш, не відаєш. Краще вже на голому місці стояти.
Ніла вмовкла, зиркнула вгору, наче хотіла почути гул далеких літаків. Хоча не почула, проте не заспокоїлась. Із її зіниць і іе пропадала сліпа глухота, вони були нерозсудливо багнисті. Иасиль не знав, як її заспокоїти. Лише переминався з ноги на і югу. В ній уже не було того, що приваблювало його, і тепер він уже не побоювався дівчини. Тільки сковувала його ще незручність, наче довідався таке, що не треба або й не хотілося б знати. "Бель Паризьєн,— раптом виринули в свідомості незрозумілі слова, почуті сьогодні від Пекельника. І він ще раз і ювторив пошепки — Бель Паризьєн".
— У мене пам'ять,— вела далі Ніла,— дуже кріпка. Я нічого не забуваю. Оце бачу тебе — і через п'ять років не забуду. Не забуду, як ти стоїш, що сказав, у що одягнутий. І так добре примаришся, що мені здасться, наче тебе знову бачу. І наче сама з тобою біля тину стала й розмовляю. Думаєш, забуду, як вирву закопували? Чи як оці літаки летіли? Ніколи в світі. Дивна пам'ять, еге ж?
— Це ж добре,— нарешті сказав Василь.
— Добре? — вона, здавалось, аж пополотніла від здивування.
— Ну, все знати, нічого не забувати...
— Ой! — вигукнула.— Краще б не знати і не пам'ятати! Бо оце вчора йшла з матір'ю по шляху. І раптом стала, і раптом вуха затулила, і вся перестрашена. Мати до мене, нічого втямити не може. Що зі мною, допитується. А я все отямитись не можу. А в моїх вухах все ще крик стоїть. Отой давній крик, коли тітка Несвітайлиха несла на руках убиту дитину. Десь воно гралось із дітлахами, а вони гвинтівку знайшли, бавились. Та й стрель-ігуло котресь... От ішла я по дорозі з матір'ю — й зненацька цей крик чую. Неначе справді хтось кричить, і не давно, а зараз. Ніби Несвітайлиха...
Очі її сповнилися жахом, наче те страшне голосіння чула й зараз, викликавши його сильною своєю пам'яттю.
І Василь, скорюваний її владою, також почав прислухатись, наче і він мав ось-ось почути голос чийогось болю, голос горя.
— А то,— розповідала Ніла далі,— буває, що бачу людину, якої давно нема. Бачу Туркеню, отак недавно бачила, вона ще перед війною переставилась. Наче йде вона з відрами до криниці, а побачила мене, то зупинилась, аби дорогу не перейти впорожні. І все... Отже знаю, що Туркеня давно померла, що це мені лише ввижається, а кортить заговорити, сказати їй добрий день... Звідки це в мене таке взялось? Мати каже, що це хвороба, що треба лікуватись. А як лікуватись? Хто знає, як од цього лікуватись.
— А то ще,— вела вона вже трохи лагідніше, не так розгублено,— я сама себе іноді бачу.
— Вві сні? — запитав Василь.
— Де там! — мовила дівчина, усміхнувшись.— Буває, щось роблю надворі, і раптом бачу — дитина чужа біля хати сидить, бавиться. Приглянусь — аж це я, тільки маленька... Навіть не глипне на мене, од своїх забавок не одривається...
Вона вже, здається, зовсім забула про літаки, стала майже такою ж усмішливою та веселою, як зранку. Сліпа глухота із зору зникла, зіниці із багнистих обернулися на ясні й розумні. Знов уже подобалась Василеві, холодна крижинка ворухнулась у грудях і почала танути, поширюючи тепло, і від того у роті пересихало, а в скронях почала шумувати й погупувати кров.
— Мені позавчора,— сказав хлопець,— приснились олівці. Неначе я назбирав і червоних, і зелених, і жовтих, і голубих... В якомусь сіні лежали розсипані, я повні кишені понапихав і за пазуху. А потім прокинувся, до кишень — нема нічого, за пазуху — теж нічого.
Ніла якось так добре, приязно всміхнулась.
— Ну добре ж знаю,— розказував Василь,— що назбирав олівців, наче аж сліди од них на долонях, на пальцях зостались, а хотів подивитись — і нема. Так шкода стало! Я малювати люблю. Оцей садок намалювати можу — як живий буде.
На Нілиному обличчі поступово згасала жвавість, воно немов замерзало, тьмянішало, губи сіріли, знекровлювались,— ось вона глянула вгору, і Василь також глянув. Небо ще було блакитне, ще безтурботно-вродливе, та ось його спокій пронизав : шук, який поступово густішав, ставав погрозливо-відворотним. Літаки наближалися, знову все почорніло навколо. "Бель Па-ризьєн,— прошепотів Василь незрозумілі слова, прошепотів і іазву троянди, яку він ніколи не бачив.— Бель Паризьєн". А Ніла 11 а крила долонями голову і дивилась угору розпачливими, зди-чаиілими очима. "Коли це все закінчиться,— думав хлопець.— Коли, ну коли ж..." Йому хотілося обійняти Нілу, захистити її, хотілося заспокоїти її. Але стояв непорушно, неспроможний < >дірвати погляд від її задертої голови, і ковтав щось сухе й давке... Коли з неї схлинуло заціпеніння, дівчина нетямковито глянула на Василя, наче дивувалась, як це він опинився біля і іеї, верхня її губа з борозенкою, засіяною пушком, сіпнулась... І Ііла неквапно повернулась — і так само неквапно почала віддалятись од тину, аж поки зникла в сінях.