Правда, не відразу дійшов Іван до такої скромності. Спочатку, поміркувавши, що Ніна йому почала подобатися, він забажав, щоб вона полюбила його. Та, на диво, перстень і тут показався безсильний. Коли Іван бажав, щоб вона в тій хвилі прийшла до кухні або на подвір’я, щоби поклепала коня по шиї або вдарила його по плечі, щоби засміялася або розгнівалася, — все те сповнювалось йому зараз. Але найгарячіші його бажання, щоб вона полюбила його, оставалися несповнені. В її присутності він чув себе несмілим і несвобідним, чув, що від неї віє якимось холодом, якимось духом, чужим і незрозумілим для нього, що ставав непрохідною стіною між ними навіть тоді, коли вона сміялася, жартувала з ним і клепала його по плечі.
"Дарма, — подумав вкінці Іван, — видно, її натура сильніша, ніж натура того стовпа, і мій перстень не може її змінити. Ну, та се діло не горить. Може, то час потроху змінить. Може, як побачить мою поміч, пізнає мене ближче, то й..."
І він покинув робити досвіди з перстенем, сидів, дивився безучасно, слухав, що розповідали слуги, і мовчав.
А у віллі тим часом порозташовувалися шевкині, кравчині, модистки, працюючи над шлюбною виправою для панночки. Князь і княгиня, одержавши від будущого зятя значний завдаток на дочку, цілими днями бавилися поза домом, розуміється, кожде осібно в своїм кружку. Панна Ніна також рідко припинювалася дома, з котрого гнав її геть вид передшлюбних приготувань. В кружку веселих, щебетливих товаришок вона зараз забувала про свою гризоту, сміялася, скакала і жартувала, немов ніякого барона і ніякого контракту на її душу, і ніякого завдатку на її тіло й не було на світі.
XV
Одного дня панна Ніна знов веліла Іванові запрягати. Коли виїхали, казала йому справити фаетон в противний бік від того, в який звичайно їздили. Швидко виїхали за місто і доїхали до моста. Велика, бистра і глибока ріка з глухим шумом котила попід ним свої хвилі. Панна Ніна затремтіла, почувши той шум і туркіт коліс по мості, але зараз же почала досить голосно мугикати собі якусь веселу пісеньку. Коли були на середині моста, кликнула зовсім свобідно:
— А стань-но, Іване!
Іван зупинив коні. В тій хвилі панна відчинила дверці фаетона, вискочила з нього і проворно, мов білиця, поскочила до мостового поруччя, перескочила через нього і кинулася в темнуваті запінені хвилі ріки. Але в хвилині, коли вже долітала до води, почула, як якась невидима а могуча рука вхопила її, підняла вгору і знов посадила в фаетоні.
— Пощо то робити комедію! — огризливо буркнув Іван, котрий преспокійно сидів на кізлах.
— Комедію! — скрикнула панна Ніна, обливаючися слізьми. — Але ж власне я хотіла зробити конець тій негідній комедії, котру зо мною виробляють. Іване, Івасику, прошу тебе, — обернулася нараз до нього, — дай мені вмерти! Дай мені ще раз повторити те, в чім ти мені перепинив!
— Най паннунця навіть не думає про се! — відповів Іван.
— Але ж бійся бога! Я не можу вертати додому! Адже ж нині мають відбутися мої формальні заручини з бароном. Я: не можу довше витримати.
— То хто ж паннунцю силує вертати додому? — відмовив з незрушеним супокоєм Іван. — Я думаю; що можна не вертати і жити.
— Не вертати і жити? Але куди ж я дінуся, що робитиму?
— Мій боже, світ такий широкий! Адже ж паннунця мовила, що воліла би на службу нанятися...
— Так ти радив-би мені се зробити?
— Що ж, коли інакше не можна, то-все ліпше на службу нанятися; ніж раків і коропів під мостом годувати. Але мені здається, що паннунця, богу дякувати, не потребує ще аж на таке сходити. Чому ж би паннунця не мала... наприклад...
— Що таке? Скажи!
— Н:у, наприклад... приняти мене у свою службу?
— Тебе? У свою, службу? — скрикнула панна Ніна. — Ха, ха, ха! Тебе, котрий в кождій хвилі можеш статися своїм власним паном, багатшим і більше могучим від усіх панів світу, — і я, бідна, одинока, позбавлена всього на світі, мала би приймати тебе у свою службу?
— А якби я паннунцю про се просив? — сказав Іван. — Нехай паннунця вірить мені, що тілько тоді чоловік зуміє найліпше услужити другому, коли його до сього спонукує не потреба, але тільки власна воля і власне...
— Що власне?
— Ну, менша з тим! — урвав Іван. — Так як же? Прийме мене паннунця у свою службу? Я буду слугою покладливим. Платні ніякої не жадаю, коли мене паннунця; відправить, то піду геть, а чого паннунця тілько забажає або запотребує, то прошу мені сказати. Все заразісінько буде зроблене.
Панна Ніна, всміхаючися крізь сльози, простягла руку і подала її Іванові.
— Добре, — сказала. — Приймаю твою услугу, але з тою умовою, що не буду тобі ні в чім розказувати: Покидаючи те життя, котре ненавиджу, хочу заразом покинути його звичаї. Не хочу, щоби ти був моїм слугою. Будь моїм товаришем, братом, добре?
Іван стиснув подану йому руку панночки.
— Против сього нічого не маю, — сказав радісно.
— Ну, а що ж тепер будемо робити?
— Я думаю, — сказав Іван, — що найліпше буде на хвилинку повернути додому.
— А се пощо?
— Ну, прошу паннунці, треба коні відставити на місце.
— Ба... а як же ми рушимося?
— Нехай паннунця про се не турбується, се вже моя річ.
— Слухай, Іване, — сказала паленіючи панна Ніна, — не говори до мене: "паннунця"! Говори мені: "ти", "Ніно", так, як-бись говорив до своєї сестри.
— Перепрашаю паннунцю, — відповів Іван. — Я ніколи не мав сестри, то й не знаю, як треба до неї говорити. А поки сиджу на кізлах, то буду говорити так, як досі говорив. Потому, може, й інакше навчуся.
XVI
Від того часу видали люди в різних столицях Європи, в модних купелях, на блискучих балах, перегонах і інших місцях великопанських розривок молоду пару, що видавала себе братом і сестрою. Мужчина, вбраний добірно, але попросту, був звичайно мовчазливий, держався здалека від людей, не танцював, в конверсацію не мішався і загалом якось немов гас і щезав при боці своєї гарної сестрички. Вона натомість була предметом загального подиву і обожання — не знати, чи задля своєї красоти, чи задля свого дотепу, чи задля безмірного — як здавалося — багатства, котре видно було і в її коштовних строях, брильянтах та інших дорогих клейнотах, в блискучих екіпажах та в величезних видатках, які вони робили всюди, де тільки на який час зупинялися.