— Буду заробляти, Едю! Переможу сама себе! Буду робити все, щоби тілько не бути для тебе тягарем, лиш не відтручуй мене! Я тебе люблю, Едю, а до нього не хочу вертати.
— Ніно! — скрикнув Іван, до глибини душі зворушений сею сценою. — Рвешся від мене, як від свого найтяжчого ворога! А прецінь же досить було одного твойого слова, щоб я вступився тобі з-перед очей. Ти полюбила сього пана, я не хочу стояти тобі на заваді. Будьте щасливі! Радо я допоміг би вам, коли б се було в моїй силі, але тепер бачиш і сама, що все, що дає мій перстень, дає тілько для мене; в руках інших людей усе те щезає. Так бувайте ж здорові обоє! Сідайте на мойого фіакра, він заплачений і не щезне під вами так, як четверня. А я собі піду.
— А куди ж ти підеш? — запитала Ніна, трохи привстидана і зворушена його мовою, бачачи що він зліз з фіакра.
— Піду додому, — сказав Іван. — Бувайте здорові!
І заким Едвін і Ніна встигли ще сісти на фіакра, Іван щез їм з-перед очей.
XVIII
Яким способом се сталося, сього Іван не тямив. Мабуть, якесь таємне, йому самому невідоме бажання кермувало в тій хвилі чудодійною силою його перстеня. Досить, що в найближчій хвилі по розстанні з Ніною він найшовся в тім місті, з котрого колись вирушив у світ повний рожевих надій і могучих бажань, найшовся перед пишним палацом князя Довгорукого. Не дуже-то пишний вид являв тепер той палац. Пусто довкола, ані душі живої. На брамі, на дверях, навіть декуди на вікнах поперек хрусталевих шиб понаклеювані були величезні друковані червоні, сині та жовті папери.
"Що се таке? Чума тут вибухла? Чи, може, яка нечиста сила закляла сю халабуду?" — думав Іван, проходжуючися доріжками довкола будинків.
— А гей, хло! — крикнув на нього збоку якийсь грубий голос. — А ти що за один? Що ту робиш?
Іван озирнувся — і перехрестився. Ну, богу дякувати, що хоч одна жива душа вирискалася І він пізнав старого вусатого вартівника, що стеріг князівського парку.
— Здорові були, Бантромію! — скрикнув радісно, підходячи до старого. — Що ж то, не пізнаєте мене? Я Іван, князівський візник, той, що його недавно приняли.
— Той, що з князем за границю поїхав? — спитав, чудуючися, Бантромій.
— Той самий.
— А який же дідько приніс тебе сюди? Чи, може, й князь приїхав?
— Ні, Бантромію, я сам приїхав, верхом на палиці.
— Ну, а князь? Де він? Що з ним?
— Не знаю.
— Не знаєш? Адже ж він не нині-завтра має тут бути.
— Так? А то чого?
— Як то чого? Хіба ж ти нічого не бачиш?
І він виняв з кишені такий самий папір, як ті, що були поналіплювані скрізь на палаці.
— Бачити я бачу, ще, богу дякувати, не заступило мені очей. Але що значать сі цидули, — бігме, не знаю.
— Се, небоже, квитки, і значать вони, що нашому князеві з його князівства осталося якраз тілько, як сей папір варт.
— А багато ж він варт?
Бантромій тільки посвистав, зім’яв папір у жмені і зробив ним такий рух, що Іван, хоч і який неписьменний, відразу зрозумів його значіння.
— Он воно як! Ну, але що ж се за папір, і що на нім написано?
— Написано на нім, небоже Іване, що віднині за тиждень має відбутися ліцитація і продаж отсього палацу, і парку, і всіх князівських добрів тому, "хто да вєнци"*
— О, о, о! — дивувався Іван. — Так, як найпростішого хлопа.
— А що ж, небоже, право для всіх одно, і довг для всіх довгий, а віддай короткий.
— Ну, а є вже купці на ті маєтності?
— Го, го, чому ж би не було! Але кажуть, що ніхто нічого не дістане, бо барон — там якийсь жидюга, проста п’явка людська, за барона обібрався — так той барон, кажуть, все вже в кишені має. Навіть до ліцитації ніхто супроти нього не виступить. Цілий тиждень уже ту крутиться, запопадає в суді межи жидами, — ади, се він наш палац так казав обмаїти! Порядкує вже тут, як у своїм власнім. Усю двірню понаганяв, щоби не годувати дармоїдів, тілько мене одного лишив, як на пам’ятку, та й то, мабуть, швидко прийдеться й мені на старі літа плентатися в світ позаочі. Швидко ту, небоже, не чути буде людського слова, а все тілько жидівське шваркотання.
— Так барон тут є? — скрикнув Іван.
— Авжеж, що не де. Волочився з князем, волочився поза границями, поки з нього не виссав усіх соків, а тепер щось там межи ними випало, чую — посварилися із-за панни, та й отсе наш барон злетів сюди, як крук на стерво.
— І нікого нема, хто би його зігнав з того стерва?
— Його? Барона? Сниться тобі, небоже! Він сила! У нього гроші. Якби ти бачив, як тут усі припадають коло нього!
В тій хвилі Бантромій нараз мов сполошився з місця і полетів кудись, так полетів, що Іван не думав навіть, щоби в його старих ногах було ще тілько сили.
"Що се з моїм старим сталося?" — подумав Іван і слідив за ним очима, поки не побачив на кінці алеї якоїсь чорної плями, довкола котрої літало щось, мов золота, блискуча муха.
Іван швидко пізнав сю пляму. Се був барон, котрий, ідучи по парку, махав елегантською паличкою з золотою галкою на кінці. Старий Бантромій, добігши до нього задиханий, став перед ним смирно, як ніколи не ставав перед князем, і, відповідаючи на якісь баронові запитання, за кождим словом кланявся низенько, мов складаний ножик.
"Агій!" — подумав Іван, плюнув і скрутив у бокову доріжку, щоби не стрічатися з бароном. По хвилі прийшов Бантромій, застиданий і радісний заразом.
— Ти, небоже, не дуже з мене смійся, — сказав він, обтираючи собі уста і розгладжуючи довжезні вуса. —
Не гонірно то так надскакувати перед такою жабою, як барон, то правда, але що ж зробиш, коли він сила. А притім іще, небоже, чоловік і спекулює потроха. Видиш, що баронові се подобається, що він по кождій такій розмові ні за се ні за те червінця в руку тиць, ну, то й думаєш собі: що мені шкодить спину погнути? Вона не зломиться, а червінець, небоже, на старі літа найліпша підпора.
— Ну, але що ж вам таке наговорив ясновельможний пан барон? — спитав Іван, оминаючи дразливу розмову.
— О, нині барон був дуже ласкавий і веселий. Казав, що дістав із-за границі якусь дуже радісну телеграму, що зараз їде туди і не верне аж в день ліцитації, і здав на мене надзір над усім отсим добром.
— Так коло вас можна тут буде й мені притулитися? — спитав Іван.