— Дитина в Бездушних,— прошамкотів Максим Ковтяга.
— А це ж її батько Василь десь воює на фронті... Хто ж йому тепер живу вісточку пошле в смертельне пекло?
Хатній поріг переступили обоє Бездушних, Степан та Ониська, поставали біля печі, як із хреста зняті, поглядаючи на покійницю.
Максим Ковтяга вдарив .себе кулаком у груди:
— Безголов’я страшне, світ западається... Перед ким вона завинила, така безневинна?
— Не дай нікому такої смерті,— тупнув дерев’янкою в долівку одноногий Никандр; примостившись на ослбні біля вікна.
— За віщо? Хто? — рвав волосся на голові очманілий від розпачу Максим Ковтяга.— І не від снаряда, і не від бомби, й не від міни... А в чому ж винувата Ганнуся, що лишилась без матері? Скажіть!
А що вони могли сказати? Стояли туманами в тумані.
— Хлопці потім тягнуть мене з хати, а я не знаю, чого вони хочуть. А таки послухалась, бо як не послухаєшся. Ведуть мене до чужого колодязя, а я не знаю, чого ведуть. Щось розказують, а втямити не годна. А потім в колодязь глянула, й хоч темно, а таки вгледіла. Я кричати, але й кричати страшно, то я до дядька Никандра. А в хаті вже нікого не було, пропали гості і з хати, і з обійстя.
Озвалася червона, як варений рак, Ониська:
— Чула її душенька, щось чула... Бо чого привела Ганнусю до нас? Щоб у нас дитина переночувала? І Ганнуся, либонь, своїм серденьком почула, що лихо з матір’ю, бо сама хутенько зібралася — і додому, до матері... А потім чогось аж у діда в лісі опинилася, а дід не близько, далеченько дід...
Щось тут вона бачила, бо то вже страх великий погнав її до діда... Але не говорить, мова однялася в дитини.
— Якби ж знаття, якби знаття,— бубонів Степан Бездушний, сяючи розпеченим чавунцем гарячого обличчя.— Тепер часи такі, що всякі люди вештаються, що горе та біда не сидять на місці.
Глухонімі брати-близнята Павло та Петро знову дружно заходилися розказувати руками і пальцями, обличчями, щось вигухкували глухими голосами. До них пильно придивлялися та приглядалися, водночас запитально позираючи на Домку, щоб мати переповіла ту химерну дитячу річ.
Каганець на кзинці кліпнув, гніт затріщав, полумінець гойднувся, тіні полохливими хвилями скочили по кутках — і темрява затопила хату.
До вузеньких віконець уже припадав каламутний досвіток.
Максим Ковтяга вийшов із хати, аби надворі погамувати внття-скімлення, що рвалося з грудей. Зуби цокотіли й не мож-можна було стиснути міцно. Під хлівом сів на поцюкане сокирою поліно, поклавши руки на гострих колінах, погойдуючись. Досвіток зводився понурий, попелястий іній важко сірів на гіллі дерев. Пролетіла ворона, понуро каркнувши, наче то гілка тріснула, відламана морозом.
Затуманеним від сліз поглядом і далі все довкола бачив у гіркому тумані.
Спроквола чапаючи, кутаючись у таку-сяку зимову вдяган-ку^ на обійстя заходили люди, приголомшені страшною звісткою, хоч уже стільки всяких страшних звісток начулися за останні роки, а скільки ще судилося почути — як не сьогодні, то завтра, то післязавтра. Привидами нипали через подвір’я, привидами поглядали на вбитого розпачем Максима Ковтягу, привидами зникали в сінях. Наче прагнучи навіч таки переконатися в тій страшній чутці.
А він дивився на них — і не впізнавав, і зараз йому хотілося самому бути вкинутим у криницю, бути втопленим, бути вбитим, аби дочка жила, аби тільки не звідувати такого горя.
— Максиме... Діду Максиме!
Голос пролунав, наче батогом ляснуло. Та голова як упала на груди, то й висіла.
— Ковтяга! — ще голосніше ляснуло.— То чий кінь?.. Де на коня розжився?
Сп’яв голову на плечі — хто це стоїть перед ним? Халяви чобіт густо намазано дьогтем; вишневе пужално весело та дрібно тремтить у руці; карабін через плече; з-під смушевої шапки репане-порепане, як перестиглий кавун, одутле обличчя, на якому розсядистою бульбою кочевряжиться ніс.
— Геть із глузду зсунувся?.. Де коня доп’яв?
— Не знаю...— схлипнув.— Не мій кінь.
— Тьху... батіг мов із клоччя...
Все те — вишневе пужално, намазані дьогтем юхтові чоботи, смушева шапка — по рипучому сніжку подалося до хати, а Максим Ковтяга знову звісив учаділу від горя голову на груди. Хто це? А-а, та це ж, либонь, Горбокінь Данило, староста їхній сільський. А може, не Данило, га? Ні, таки Данило, бо й шапка його смушева на кудлатій голові, бо й голос його, Данилів.
А чого він розсівся, коли сидіти негоже? Треба йти до гурту, треба опоряджати покійницю Марію. Проте ноги віднялися, й не було сили звестися з поліна, так наче зрісся з деревиною.
А й справді, чий кінь, чиї сани?
В пам’яті трохи розвиднилося, згадався хутір у лісі, нічне безсоння, стодола, удар у потилицю — й зразу ж усе розтануло, бо від самого спомину заболіло в потилиці, біль пригасив усе.
Ранкове сонце пробилося крізь каламутну млу й тепер висіло над селом, наче великий полотняний цідилок із сиром, набряклим сироваткою.
Поблизу вихорилися голоси, як снігові остюки.
— За що її так, га? І,не за гроші, й не за статки.
— Хе, статки! Статки таке — зараз є, а вже бомбою накрило — й нема. Яке життя людське — такі самі статки.
— Бачили Марію, що водилася з кимось.
— Марія водилась? Та вона ж бо...
— Е-е, Марія потайна, крилася. Тепер уже й не скаже, з чим і крилась... Може, дружки за якісь діла...
— Людоньки, та не повір'ю, щоб Марія, свята жінка...
Запахло дьогтем, перед Максимом Ковтягою гойднулося
вишневе пужално.
— Максиме... Агов, діду Максиме! — ляснув батогом лункий голос. І поблизу на обійсті перестали гомоніти.— Ну, вже не вернете, чуєте? Де той світ, а де цей світ. Маєте думати за похорони, за домовину та й за такі-сякі поминки... Кого підозрюєте?.. Що з Марією отак?..
Максим Ковтяга туманів із заплющеними очима.
— Ну, чого мовчите, як поліно? — з веселою злістю насідав Горбокінь Данило.— За що з Марією поквиталися? Хто поквитався? Які вороги? Бо тільки вороги, звісно. За добро отак не віддячують, значить, хтось мав зуба на неї. Хто?
Рипнув протезом одноногий Никандр Братиця:
— Не було й нема в Марії ворогів, усе село знає...
— А-а; не було. Десь та взялися... Слухайте, Бездушні. Ти, Онисько, й ти, Степане. Обоє сидите в сусідах, щось маєте знати, щось бачили.