— Простіше кажучи, — підсумував містер Хіган, — Лукасові після університету запропонували роботу в якійсь корпорації…
— Не в якійсь! — закричала Пат. — Не в якійсь! У Стенфордському інституті досліджень, серед отих респектабельних покидьків, що вигадують війни ще страшніші, ніж ми їх уже маємо! Я сама кілька разів брала участь у студентському пікетуванні Менло-Парку, домагаючись, щоб їх усіх видворити звідти! А тепер щоб Лукас бруднив свої чисті руки з політичними гангстерами! Він не хоче цього і ніколи не захоче.
— Ця установа, про яку ти говориш, справді не дуже популярна, — зауважив містер Хіган. — Але що за ідея в Лукаса?
Лукас нарешті зміг взяти участь у розмові.
— Це ще тільки гіпотеза. Я вважаю, що розум — одна з форм, особлива форма енергії, досі не знана людям. Як будь-яка з форм енергії, вона повинна мати постійну величину. Отже, людство не завжди повністю використовує запаси цієї енергії. Це нагадує те, як використовується енергія електростанцій. То години пік, то спад, коли енергію просто нікуди дівати. Коли б знайти технічні засоби, які поможуть вибирати, сепарувати всю кількість існуючої енергії в інтелектосфері землі, тоді розумовий потенціал людства зріс би просто запаморочливо. Перспективи для розквіту всього людства. Технічно це, здається, можливо. Принаймні я б хотів попрацювати в цьому напрямку.
— Я вас зрозумів, — підсумував містер Хіган. — І можу тепер пояснити, чому хтось звернув увагу на ваш реферат, хоч ідея справді, як то кажуть, до неї ще треба — ноу-хау[6]. Але йдеться про розум, а сьогодні вже всі розуміють, що саме розум найперше потрібен для сили… Ну, а сила… Нею сьогодні володіють не так уряди, як великі уми, зібрані в отакі корпорації, як той самий Стенфордський інститут досліджень.
— Що ти цим хочеш сказати? — всім тілом подалася наперед Пат. — Може, ти хотів би виправдати всіх отих пронозливих сучих синів, яким байдуже, над чим працювати; аби лиш досягти особистого благополуччя і прославити власну персону? І, може, ти хотів, щоб і такий чистий хлопець, як Лукас, опинився серед них?
— Не так беззастережливо, Пат, прошу тебе, — підняв заспокійливо руку містер Хіган. — Ось вам приклад. У 1939 році юний винахідник Честер Барлсон запропонував Баттельському меморіальному інститутові (фактично— це науково-дослідна фірма в Коламбасі, штат Огайо) ідею того, що ми сьогодні звемо ксероксом. Згодом той самий "Таттел", всіляко вдосконалюючи машини для ксерографії, включає 400 своїх наукових співробітників у "Манхеттенський проект" генерала Леслі Гровса. Ксерокс і атомна бомба — здавалося б, що тут спільного? Але й за тим і за тим стоїть сила Америки. Те саме маємо сьогодні. Звичайно, є корпорації якоюсь мірою одіозні вже самими своїми назвами. Той самий Стенфордський інститут досліджень, корпорація РЕНД, Лівермор, де вдосконалюють бомби й інші знаряддя масового вбивства, Форт-Детрік у Меріленді, де працюють вже й зовсім над чимось нелюдським — бактеріологічною зброєю. Однак є цілком пристойні заклади, я б сказав, справжні притулки для умів, як-от центр у Сан-Хосе, тут, поряд, група ТЕМПО в Санта-Барбарі, славетний Гудзонівський інститут…
— Звідки в тебе така підозріла обізнаність з усім, що стосується війни? — знервовано смикнулася Пат. — Ти перелічуєш ці назви майже закохано.
— Там працюють блискучі уми Америки.
— Це не блискучі уми, а мерзенні пуголовки! Ганьба не тільки Америки, а всього людства!
— Вони несуть свій хрест цілком добровільно і чесно.
— Може, й ти несеш свій хрест? І може, й твої запасні частини насправді не для автомобілів, а для бронемашин і танків?
— Ти мала б знати, що з погляду техніки тут немає ніякої різниці, — спокійно сказав містер Хіган, всю свою увагу зосереджуючи на управлінні машиною, яка саме дерлася вгору по сторчкуватих терасах мільйонерської вулиці.
— І немає різниці, чи ти заробив свій мільйон чесним бізнесом, чи внаслідок брудних операцій з Пентагоном?
— Пентагон, можливо, найчесніша установа Сполучених Штатів, — була відповідь.
— Ах, так, — тихо промовила Пат. — Зупини машину!
— Ти ж бачиш, що тут зупинятися не можна. Ми посунемося вниз, просто на трамвайну лінію.
— Зупини, а то я вистрибну й так! — істерично закричала Пат, рвонувши ручку дверей.
Лукас спробував затримати Пат, але в ній вибухнуло стільки злої сили, що справитися з нею він не зміг. Містер Хіган теж не знав, як йому повестися, він ще не прибирав ноги з акселератора, і "Лінкольн" уперто перестрибував кам’яні тераси, але тяжка машина все ж уповільнила хід, Пат майже випала з неї, Лукас стрибнув слідом, рятуючи дівчину від небезпечного падіння, вони опинилися майже в обіймах одне в. одного, ще знервовані тим, що сталося, але водночас і щасливі, бо вільні від усього.
"Лінкольн", червоно сяючи великими габаритними вогнями, ще гупав по терасах, він міг щомиті зупинитися, Пат нетерпляче смикнула Лукаса за руку.
— Втікаймо!
— Куди?
— Вниз. Далі звідси!
Вони побігли, легко перестрибуючи через кам’яні тераси, і що нижче спускалися, то щасливішими почували себе.
Пат зупинилася перша. Лукас підтримував її за легкі плечі. Серце йому колотилося не так від бігу, як від небезпечного зближення з цією незбагненною дівчиною.
— Знаєш що? — прошепотіла Пат.
— Що?
— Ми поїдемо до твого готелю.
Він мовчав. Боявся заперечувати і ще більше боявся згодитись.
— Чого ж ти мовчиш?
— Не знаю, що казати. Так негаразд усе вийшло. Ми навіть не дослухали містера Хігана до кінця…
— Що ти ще хотів почути? Щоб він став розповідати тобі, як-то корисно розбудовувати далі ядерну парасоль для захисту демократії? їхня зобиджена і загаджена демократія! Ти сьогодні мав нагоду насолоджуватися нею. Мій буржуазний батечко з отим ресторанним лакизою Дугласом розіграли перед тобою розкішний спектакль. А ти ще турбуєшся про самопочуття містера Хігана! В тебе є на таксі?
— Звідки? Я ж не в своєму одязі.
— Перевір кишені.
— Справді: щось тут є.
— Я так і знала. Так звана добропорядність моєї мамуні. Ловимо таксі! Боже, яка я дурна: ждала поради від мого татуся, досі не поцікавившись, на чому він заробив свій мільйон! Ти, мабуть, зневажаєш мене, Лукас?