Я майже не залишала його кімнати, доки він хворів, доглядала його й прислужувала йому. Часто не спала цілі ночі. Він рідко бував при пам'яті; раз у раз марив; говорив бозна про що: про своє місце, про свої книги, про мене, про батька... і тут я почула багато дечого з його життя, чого давніше не знала та про що й не здогадувалася навіть. Перший час хвороби його всі наші поглядали на мене якось чудно; Ганна Федорівна хитала головою. Та я подивилася всім просто в очі, і за мої турботи про Покровського мене не стали судити більше— принаймні матінка.
Іноді Покровський пізнавав мене, та це було рідко. Він майже весь час був без пам'яті. Часом він цілі ночі розмовляв із кимось довго-довго невиразними, темними словами, і хрипкий голос його глухо відлунював у тісній його кімнаті, наче в домовині; мені тоді ставало страшно. Особливо останньої ночі був він як несамовитий; він страшенно страждав, нудився; стогін його краяв мою душу. Всі в домі були перелякані. Ганна Федорівна все молилась, щоб бог швидше його забрав. Покликали лікаря. Лікар сказав, що хворий помре до ранку неодмінно.
Старий Покровський цілу ніч пробув у коридорі, під самими дверима до кімнати сина; тут йому послали якусь рогожку. Він щохвилини заходив до кімнати; на нього страшно було дивитися. Він був такий пригнічений горем, що здавався зовсім нечулим і безтямним. Голова його трусилася зо страху. Він сам весь тремтів, і все щось шепотів сам собі, про щось розмовляв сам із собою. Мені >здатїа лося, що він збожеволіє з горя.
Перед світом старий, втомлений від душевного болю, заснув на своїй рогожці мов убитий. О восьмій годині син став умирати; я збудила батька. Покровський був при повній пам'яті і попрощався з усіма нами. Чудно! Я не могла плакати; але душа моя розривалася.
Та найбільше розшарпали й змучили мене його останні хвилини. Він чогось усе просив довго-довго скніючим язиком своїм, а я нічого не могла розібрати з його слів. Серце моє надривалося з болю! Цілу годину він був неспокійний, за чимсь усе нудьгував, силкувався зробити якийсь знак охолоділими руками своїми і потім знову починав просити жалісно, хрипким, глухим голосом; та слова його були самі безладні звуки, і я знов нічого зрозуміти не могла. Я підводила до нього всіх наших, давала йому пити; але він усе сумно хитав головою. Нарешті я збагнула, чого він хотів. Він просив підняти завіску біля вікна й відтулити віконниці. Йому, мабуть, хотілося глянути востаннє на день, на світ божий, на сонце. Я відсмикнула завіску; та день починався печальний і сумний, як згасаюче бідне життя вмирущого. Сонця не було. Хмари запинали небо туманною пеленою; воно було таке дощове, хмуре, смутне. Дрібний дощ дріботів по шибках і обмивав їх струменями холодної брудної води; було тьмяно й темно. До кімнати ледь-ледь проходило проміння блідого дня і ледве оспорювало тремтливе світло лампадки, запаленої перед образом. Умирущий глянув на мене журно-журно і похитав головою. За хвилину він умер.
Похороном розпорядилася сама Ганна Федорівна. Купили труну просту-просту і найняли ломовика. На забезпечення витрат Ганна Федорівна захопила всі книги й усі речі покійного. Старий з нею сперечався, галасував, відібрав у неї книг скільки міг, понабивав ними всі свої кишені, наклав їх у капелюх, куди міг, носився з ними всі три дні та не розстався з ними навіть і тоді, коли треба було йти до церкви. Всі ці дні він був як безпам'ятний, як одурілий і з якоюсь дивною дбайливістю все клопотався біля труни: то поправляв вінчик на покійнику, то засвічував і здіймав свічки. Видно було, що думки його ні на чому не могли спинитися як слід. Ні матінка, ні Ганна Федорівна не були в церкві на похоронній відправі. Матінка нездужала, а Ганна Федорівна зовсім була вже зібралася, та посварилась із старим Покровським і залишилася. Була тільки сама я та старий. Під час відправи на мене напав якийсь страх — наче передчуття майбутнього. Я"яедве могла вистояти в церкві. Нарешті труну закрили, забили, поставили на воза й повезли. Я провела її тільки до кінця вулиці. Візник поїхав риссю. Старий біг за ним і голосно плакав; плач, його тремтів і переривався від бігу. Сердешний загубив 'свого капелюха і не зупинився підняти його. Голова ^ого мокла від дощу; здіймався вітер; паморозь сікла й колола обличчя. Старий, здається, не відчував негоди і з плачем перебігав з одного боку воза на другий. Поли його благенького сюртука маяли по вітру, як крила. З усіх кишень стирчали книги; в руках його була якась величезна книга, за яку він міцно тримався. Перехожі скидали капелюхи й хрестилися. Деякі зупинялись і дивувалися з бідного дідка. Книги щохвилини падали в нього з кишень у грязюку. Його зупиняли, вказували йому на загублене; він підіймав і знову біг навздогін за труною. На розі вулиці ув'язалася проводити разом із ним труну якась старчиха. Віз повернув, нарешті, за ріг і зник з моїх очей. Я пішла додому. В страшній тузі я кинулась на груди матінки. Я стискала її міцно-міцно в руках своїх, цілувала її і рид-ма ридала, боязко горнучись до неї, мовби силкуючись удержати в своїх обіймах останнього друга мого й не віддавати його смерті... Та смерть уже стояла над сердешною матінкою!................
Червня 11-го
Як я вдячна вам за вчорашню прогулянку на острови, Макаре Олексійовичу! Як там свіжо, гарно, яка там зелень! Я так давно не бачила зелені; коли я хворіла, мені все здавалося, що я повинна вмерти і що вмру неодмінно; подумайте ж, що я мала вчора відчувати, як почувати себе! Ви не гнівайтесь на мене за те, що я була вчора така сумна; мені було дуже гарно, дуже легко, але в найкращі хвилини мої мені завжди чогось сумно. А що я плакала, то це пусте; я й сама не знаю, чого я все плачу. Я боляче, дратівливо відчуваю; враження мої болісні. Безхмарне, бліде небо, захід сонця, вечірня тиша — все цё,— я вже не знаю,— але я вчора була якось настроєна сприймати всі враження важко й болюче, так що серце переповнювалося і душа просила сліз. Але навіщо я це все пишу вам? Усе це важко в серці відбивається, а переповідати ще важче. Але ви, може, й зрозумієте мене. І сум, і сміх! Який ви, справді, добрий, Макаре Олексійовичу! Учора ви так і дивилися мені в вічі, щоб прочитати в них те, що я почуваю, і захоплювалися захопленням моїм. Чи кущик, чи алея, чи смуга води — ви вже тут; так і стоїте передо мною, прихорошуючись, і все в вічі мені зазираєте, наче ви мені свої володіння показували. Це доводить, що у вас добре серце, Макаре Олексійовичу. За це-от я вас і люблю. Ну, прощайте. Я сьогодні знов недужа: вчора я ноги промочила й через те застудилася; Федора теж на щось хвора, тож ми обидві тепер хворі. Не забувайте мене, заходьте частіше.