Макар Дєвушкін.
Ех, Варенько, Варенько! 6т саме тепер гріх на вашому боці й на вашій совісті Лишиться. Писемком своїм ви мене з пантелику зовсім збили, завдали мороки, і аж тепер тільки, як я на дозвіллі до нутрощів серця мого добувся, я побачив, що мав рацію, мав цілковиту рацію. Я не про бешкет мій кажу (ну його, маточко, ну його!), а про те, що я люблю вас та що зовсім не було нерозсудливо мені любити вас, зовсім не було нерозсудливо. Ви, маточко, не знаєте нічого; а от коли б знали тільки, чому це все, чому це я повинен вас любити, то ви б не те сказали. Ви це все резонне тільки так кажете, а я певен, що на серці у вас зовсім не те.
Маточко моя, я й сам не знаю і не тямлю добре всього, що було в мене з офіцерами. Треба вам сказати, ангелятко моє, що перед тим часом я був стурбований страшенно. Уявіть собі; що вже місяць цілий, сказати б, на одній ниточці держався. Становище було претяжке. Від вас я крився, та й дома теж, але хазяйка моя ґвалту й крику наробила. Воно б мені й нічого. Нехай би ґвалтувала баба негідна, та одне те, що страм, а друге те, що вона, господь її знає як, про наш зв'язок довідалась і таке про нього на весь дім кричала, що я обімлів та й вуха заткнув. Але ж сила в тому, що інші своїх вух не затикали, а, навпаки, розвісили їх. Я й тепер, маточко, куди мені подітися, не знаю...
І от, ангелятко моє, оце все, весь цей набрід усілякого лиха й доконав мене остаточно. Раптом дивні речі чую я від Федори, що до вас у дім з'явився негідний пройдисвіт і образив вас негідною пропозицією; що він вас образив, глибоко образив, я по собі міркую, маточко, бо й я сам глибоко образився. Отут я, ангелятко ви моє, й схибнувся, тут я й пустився берега і пропав зовсім. Я, друже ви мій, Варенько, вибіг, якось нечувано ошалілий, я до нього хотів іти, гріховоди; я вже й не знав, що я робити хотів, бо я не хочу, щоб вас, ангелятко моє, кривдили! Ну, сумно було! А тоді саме був дощ, сльота, нудьга була страшенна!.. Я був вернутися вже хотів... Отут я й упав, маточко. Я Ємелю зустрів, Омеляна Ілліча, він чиновник, власне був чиновник, а тепер уже не чиновник, бо його виключили від нас. Він уже я й не знаю, що робить, якось там мучиться; от ми з ним і пішли. Тут — ну, та що вам, Варенько, ну, весело, чи що, про нещастя друга свого читати,
З*
67
поневіряння його та історію спокус, які він витерпів? Третього дня, ввечері, це вже Ємеля підбив мене, я і пішов до нього, до офіцера тобто. Адресу я в нашого двірника спитав. Я, маточко, коли вже до слова випало сказати, давно вже за цим молодцем примічав; стежив за ним, як ще він у домі в нас квартирував. Тепер я бачу, що я непристойність зробив, бо я не в своєму вигляді був, коли про мене йому доповіли. Я, Варенько, нічого, по правді, й не пам'ятаю; пам'ятаю тільки, що в нього "було дуже багато офіцерів, чи це двоїлося в мене — бог знає. Я не пам'ятаю також, що я казав, тільки знаю, що багато казав у благородному обуренні моєму. Ну, тут мене й вигнали, тут мене й зі сходів скинули, тобто воно не те щоб зовсім скинули, а тільки так виштовхали. Ви вже знаєте, Варенько, як я повернувся; от воно й усе. Звичайно, я себе принизив, і амбіція моя потерпіла, та цього ж ніхто не знає, із сторонніх ніхто, крім вас, не знає; а в такому разі це однаково як ніби б його й не було. Може, це й так, Варенько, як ви гадаєте? Що мені тільки певно відомо, то це те, що торік у нас Аксен-тій Йосипович таким же чином поважився на особу Петра Петровича, але таємно, він це зробив таємно. Він його закликав до сторожівської кімнати, я це в шпарку бачив; та вже там він як треба було й розпорядився, але благородним чином, бо цього ніхто не бачив, крім мене; ну, а я нічого, тобто я хочу сказати, що я не повістив нікому. Ну, а після цього Петро Петрович і Аксентій Йосипович нічого. Петро Петрович, знаєте, амбіційний такий, то він нікому й не сказав, отже, вони тепер і кланяються, й руки тиснуть. Я не сперечаюся, я, Варенько, з вами сперечатися не смію, я глибоко впав і, що найжахливіше, у власній думці своїй програв, це вже, певно, мені так судилося, це вже, певно, доля,— а від долі не втечеш, самі знаєте. Ну, от і докладне пояснення нещастя мого й лиха, Варенько, от — усе таке, що хоч би й не читати, то було б те саме. Я трохи нездужаю, маточко моя, і всю грайливість почуттів стратив. Тому тепер, засвідчуючи вам мою прив'язаність, любов і повагу, перебуваю, шановна добродійко моя, Варваро Олексіївно,
найпокірнішим слугою вашим
Макаром Дєвушкіним.
Шановний добродію,
Макаре Олексійовичу!
і —
Я прочитала обидва ваші листи, та так і охнула! Послухайте, друже мій, ви або притаюєте від мене щось і написали мені тільки частину всіх неприємностей ваших, або... далебі, Макаре Олексійовичу, в листах ваших іще відчувається якийсь розлад... Приходьте до мене, бога ради, приходьте сьогодні; та послухайте, ви знаєте, так уже просто приходьте До нас обідати. Я вже й не знаю, як ви там живете і як з хазяйкою вашою полад-нали. Ви про це про все нічого не пишете і мовби з наміром замовчуєте. То до побачення, друже мій; заходьте до нас неодмінно сьогодні; та вже найкраще б ви зробили, якби й завжди приходили до нас обідати. Федора куховарить дуже добре. Прощайте.
Ваша
Варвара Доброселова.
Серпня 1-го
Матінко, Варваро Олексіївно!
Раді ви, матінко, що бог вам нагоду послав своєю чергою за добро добром заплатити й мені віддячити. Я цьому вірю, Варенько, і в добрість ангельського сердечка вашого вірю, і не на докір вам кажу,— тільки не дорікайте мені, як тоді, що я на старості літ замотався. Ну, був уже гріх такий, що ж удієш! — якщо вже хочете неодмінно, щоб тут гріх якийсь був; от тільки від вас, друже мій, слухати таке дуже мені важко! А ви на мене не гнівайтесь, що я це кажу; у мене в грудях, маточко, все перемліло. Бідні люди примхливі,— це вже так природа влаштувала. Я це й раніше почував. Вона, бідна людина, вона вимоглива; вона й на світ божий інакше дивиться, і на кожного перехожого косо поглядає, та навколо себе збентеженим зором поводить, та прислухається до кожного слова,— мовляв, чи не про неї там щось гомонять? Що от, мовляв, чого вона така непоказна? Що б то таке вона саме почувала? Що от, приміром, яка вона буде з цього боку, яка буде з того боку? І кожен знає, Варенько, що бідна людина гірша за ганчірку і ніякої ні від кого поваги мати не може, що вже там не пиши! вони, партачі оті, що вже там не пиши! — все буде в бідній людині так, як і було. А чому ж так і буде, як було? А тому, що в бідної людини, по-їхньому, все навиворіт повинно бути; що в неї нічого не повинно бути заповітного, там амбіції якоїсь аніні! Он Ємеля казав недавно, що на допомогу йому десь підпис-ьу робили, то йому за кожен гривеник до певної міри офіціальний огляд робили. Вони думали, що вони даром свої гривеники йому дають — аж ні: вони заплатили за те, що їм бідну людину показували. Нині, маточко, й благодійства якось чудно робляться... а може, й завжди так робилися, хто їх знає! Або не вміють вони робити, або вже мастаки великі — одне з двох. Ви, може, цього не знали, ну, то ось вам! У чому іншому ми пас, а вже на цьому знаємось! А чому бідна людина знає все це та думає все таке? А чому? — Ну, з досвіду! Тому, наприклад, що вона знає, що є під боком у неї такий пан, який іде ось куди-небудь до ресторану та й каже сам до себе: що от, мовляв, оцей злидень-чиновник що він їстиме сьогодні? Я соте-папільйот буду їсти, а він, може, кашу без масла їстиме. А яке йому діло, що я кашу без масла їстиму? Буває така людина, Варенько, буває, що тільки про таке й думає. І вони ходять, пасквілянти непристойні, та дивляться, що, мовляв, чи всією ногою на камінь ступаєш, чи носочком самим; що, мовляв, ось у такого-то чиновника, такого-то відомства, титулярного радника, з чобота голі пальці стирчать, що он у нього лікті продерті,— і потім там собі це все й описують і погань таку друкують... А яке тобі діло, що в мене лікті продерті? Та якщо вже ви мені пробачите, Варенько, грубе слово, то я вам скажу, що в бідної людини щодо цього той же самий сором, як і в вас, приміром сказати, дівочий. Адже ви перед усіма — грубе слівце моє пробачте — роздягатися не станете; ось так точнісінько й бідна людина не любить, щоб до її конури зазирали, що, мовляв, які там її стосунки будуть сімейні — от. А то навіщо було тоді ображати мене, Варенько, вкупі з ворогами моїми, що на честь та амбіцію чесної людини заміряються!