В. Д.
Травня 20-го
Голубонько моя, Варенько!
Посилаю вам винограду трошки, душечко; одужуючій це, кажуть, добре, та й лікар рекомендує для заспокоєння спраги, так тільки єдино для спраги. Вам розанців недавно забажалося, маточко; то ось я вам їх тепер посилаю. Чи є у вас апетит, душечко? — ось що головне. А втім, слава богу, що все Минуло й скінчилося та що нещастя наші теж зовсім кінчаються. Подякуймо небо-ві! А щодо книжок, то дістати поки що ніде не можу. Є тут, кажуть, гарна книжка одна і вельми високим стилем написана; кажуть, що гарна, я сам не читав, а тут дуже хвалять. Я просив її для себе; обіцяли доставити. Тільки чи будете ви читати? Ви в мене щодо цього вередуха; важко догодити вашому смаку, я ж бо знаю вас, голубонько ви моя; вам, мабуть, усе віршування треба, зітхань, амурів,— ну, й віршів дістану, всього дістану; там є зошит один переписаний.
А я живу добре. Ви, маточко, за мене не турбуйтесь, будь ласка. А що Федора вам набалакала на мене, то це все дурниця; ви їй скажіть, що вона набрехала, неодмінно скажіть їй, плетусі!.. Я нового віцмундира зовсім не продавав. Та й навіщо, самі подумайте, навіщо продавати? От, кажуть, мені сорок карбованців сріблом нагороди виходить, то навіщо ж продавати? Ви, маточко, не турбуйтесь: вона надумлива, Федора, вона надумлива. Заживемо ми, голубонько моя! Тільки, ангелятко, одужуйте, бога ради, не засмутіть старого. Хто це каже вам, що я схуд? Наклеп, знову наклеп! Здоровісінький і нагуляв тіла так, що самому стає совісно, ситий і вдоволений донесхочу; от аби ви тільки видужували! Ну, прощайте, моє ангелятко; цілую всі ваші пальчики і перебуваю
вашим вічним, незмінним другом
Макаром Дєвушкіним.
Р. Б. Ой душенько моя, що це ви справді знову стали писати?.. Що ви вигадуєте! Та як же мені ходити до вас так часто, маточко, як? — я вас питаю. Хіба темрявою нічною користуючись; та ось тепер і ночей майже не буває: пора така. Я й так, маточко моя, ангелятко, вас майже зовсім не покидав весь час, коли ви хворіли, коли ви без пам'яті лежали; але й тут я й сам уже не знаю, як я всі ці справи справляв; та й то потім перестав ходити, бо цікавитися й розпитувати почали. Тут уже й без того плітка заплелась якась. Я на Терезу покладаюсь; вона не балаклива; а все ж самі ви розміркуйте, маточко, яково це буде, коли вони все дізнаються про нас? Що вони подумають і що вони скажуть тоді? То от ви скріпіть сердечко, маточко, та перечекайте до одужання; а ми потім уже так, не дома, десь рандеву 1 влаштуємо.
Червня 1-го
Вельмиласкавий Макаре Олексійовичу!
Мені так хочеться зробити вам щось бажане й приємне за всі ваші турботи та піклування про мене, за всю £ашу любов до мене, що я вирішила, нарешті, скучаючи, пошукати в моєму комоді і знайти мій зошит, який тепер і посилаю вам. Я почала його ще в щасливу пору життя мого. Ви часто з цікавістю розпитували про моє колишнє життя-буття, про матінку, про Покровського, про моє перебування в Ганни Федорівни і, нарешті, про недавні нещастя мої і так нетерпляче бажали прочитати цей зошит, де мені схотілося, бозна-навіщо, відзначити деякі моменти з мого життя, тож я не маю сумніву, що зроблю вам велику приємність моєю посилкою. А мені якось журно було перечитувати це. Мені здається, що я вже вдвоє постаріла, відколи написала в цих записках останній рядок. Усе це писано в різний час. Прощайте, Макаре Олексійовичу! Мені страшенно скучно тепер, і мене часто мучить безсоння. Пренудотне одужання!
В. Д.
1
Мені було тільки чотирнадцять років, коли вмер татусь. Дитинство моє було найщасливішим часом мого життя. Почалося воно не тут, а далеко звідси, в провінції, в глушині. Татусь був управителем величезного маєтку князя П—го в Т—й губернії. Ми жили в одному із сіл князя, і жили тихо, нечутно, щасливо... Я була така жвава маленькою; тільки й роблю, бувало, що гасаю по полях, по гаях, по саду, а мною ніхто й не клопотався. У татуся повсякчас були справи, матінка займалася господарством; мене нічого не вчили, а я з того й раділа. Бувало, від самого рана втечу або на став, або в гай, або на сіножать, або до женців,— і байдуже, що сонце пече, що забіжиш невідь-куди від села, подряпаєшся об кущі,, подереш своє платтячко,— дома потім лають, а мені й нічого.
І мені здається, я така була б щаслива, якби дове-
рандеву — побачення (франц.).
лося хоч усе життя моє не виїздити з села й жити на одному місці. А тим часом я. ще Дитиною мусила залишити рідні місця. Мені було; ще тільки дванадцять років, коли ми до Петербурга переїхали. Ой з яким смутком я пригадую наші сумні ёбори! Як я плакала, коли прощалася з усім, що таке миле було мені. Я пам'ятаю, що кинулась на шию татусеві ї з слізьми благала зостатися хоч трошки в селі. Татусь закричав на мене, матінка плакала; казала, що треба, що справи цього вимагали Старий князь П—й умер. Спадкоємці відмовили татусеві посади. У татуся були сякі-такі гроші в оборотах у руках приватних осіб у Петербурзі. Сподіваючись поправити свої обставини, він визнав за потрібне бути присутнім тут особисто. Про все це я дізналася від матінки згодом. Ми тут оселилися на Петербурзькій стороні і прожили на одному місці до самої татусевої кончини.
Як важко було мені призвичаюватися до нового життя! Ми в'їхали до Петербурга восени. Коли ми покидали село, день був такий ясний, теплий, яскравий; сільські роботи кінчалися; на токах уже громадилися величезні скирти хліба і юрмилися галасливі зграї птахів; все було таке ясне й веселе, а тут, при в'їзді нашому До міста, дощ, гнила осіння паморозь, негода, сльота і юрба нових, незнайомих людей, негостинних, невдоволених, сердитих! Сяк-так ми влаштувалися. Пам'ятаю, всі так метушилися в нас, всі клопоталися, заводилися новим господарством. Татуся все не бувало дома, у матінки не було хвили-ни спокійної — про мене забули зовсім.. Сумно було мені вставати ранком, після першої ночі на нашому новосіллі. Вікна наші виходили на якийсь жовтий паркан. На вулиці повсякчас була грязюка. Люди проходили рідко, і всі вони так щільно' куталися, всім так було холодно.
А дома в нас цілими днями була страшенна туга й нудьга. Рідних та близьких знайомих у нас майже не було. З Ганною Федорівною татусь був у сварці. (Він був їй щось винен). Ходили до нас досить часто люди у справах. Звичайно сперечалися, галасували, кричали. Після кожних відвідин татусь робився такий невдово-лений, сердитий; цілі години ходить, бувало, з кутка в куток, насупившись, і ні до кого слова не мовить. Матінка не сміла тоді й словечком звернутися до нього і мовчала. Я сідала десь у куточок за книжку й сиділа смирно, тихо, ворухнутися, бувало, не смію.