Але не можна безкарно насилувати своєї природи. Якби змусити волосину не рости з тіла, як їй призначено, а вростати назад у тіло, — це, звісно, спричинило б гострий біль. Отак було й з Білим Іклом. Уся його істота вимагала, щоб він кинувся на зграю, та боги це забороняли, підсилюючи свою заборону дошкульними ударами довгого, на тридцять футів, батога, сплетеного з оленячих кишок. Серце Белому Іклу накипало образою, і в ньому росла така ненависть і лють, на яку тільки могла спромогтись його скажена неприборкана вдача.
Коли яке живе створіння й було ворогом своїй породі, то це якраз Біле Ікло. Він ніколи не просив милосердя, але й сам його не давав. Він ходив повсякчас із ранами й рубцями від собачих зубів, і собаки, у свою чергу, були позначені його укусами. Звичайно як отаборювались і розпрягали собак, передовики запрягів тулилися до богів, шукаючи в них оборони. Біле Ікло нехтував такою обороною. Він сміливо походжав по табору і вночі віддячував за те, що терпів цілий день. Давніше, коли він ще не був передовиком, інші собаки намагалися не трапляти йому на очі. Тепер, одначе, було вже не так. Вони гналися за ним цілий день, і в мозкові їм відбився образ його, як він утікає від них. Отож їм здавалось, що перевага на їхньому боці, і вони не мали вже охоти звертати йому з дороги. Скоро він з'являвся серед них, зараз же починалась гризня. Там, де він ішов, чулося гарчання, клацання зубів, виття. Саме повітря, яким він дихав, повне було ненависті й злості, і від цього тільки дужчали в ньому ці почуття.
Коли Міт-Са гукав, щоб запряг зупинився, Біле Ікло ставав одразу. Попервах це вибивало з колії собак. Вони гуртом накидались на нього, та несподівано для них на поміч Білому Іклу приходив Міт-Са, й батіг немилосердно свистів у повітрі. Собакам довелося врешті зрозуміти, що, коли запряг зупиняється з наказу, передовика вони не сміють займати. Інша річ, коли він зі своєї волі зупинявся. Тоді їм ніхто не заважав кидатись на нього й навіть загризти його, якби він дався. Але Біле Ікло хутко збагнув, у чому річ, і після кількох таких випадків ніколи вже без наказу не зупинявся. Звісно, він мусив усіх цих речей швидко навчитись, щоб вижити в надзвичайно суворих обставинах, в які його вкинуло життя.
Собаки ж натомість ніяк не могли затямити собі, що його не можна зачіпати, коли отаборяться. Удень вони гналися за ним, заповзято гавкаючи, й наука, що припала їм минулої ночі, вилітала в них із голови. Вночі вони діставали таку саму науку, а на ранок вона знов ішла їм у непам'ять. У їхній ненависті до Білого Ікла чимало важила ще одна річ. Вони відчували в ньому відмінну породу, і цього одного вистачало, щоб вороже до нього ставитись. Вони так само, як і він, були приручені вовки, але в них були за плечима цілі свійські покоління. Чимало із спадщини Пустелі вже втратилося в них, так що Пустеля здавалась їм тепер чимось невідомим, страшним, вічно погрозливим і ворожим. А він, Біле Ікло, стояв близько до неї і своїм виглядом, і поводженням, й інстинктами. Він уособлював її в собі й був її символом. Отож коли собаки вискалювали на нього зуби, вони охороняли себе від тієї смертельної небезпеки, що крилася в гущавині лісу і в темряві поза одсвітом багаття.
Проте одну науку собаки добре затямили, а саме — що їм треба триматися гурту. Біле Ікло занадто був страшний ворог для кожного з них, щоб вони наважилися виступати проти нього поодинці. Собаки нападали цілою зграєю, а то б він уночі повбивав геть усіх їх, одного по одному. Отож Білому Іклу все не щастило порішити жодного свого ворога. Він міг збити з ніг усякого собаку, але зграя кидалась на нього раніше, ніж він устигав схопити жертву за горло. Досить було найменшого натяку на бійку, як збігався увесь запряг і нападав на нього. Собаки без угаву гризлися між собою, та тільки-но хтось із них заводився з Білим Іклом, вони зараз же забували про свою гризню.
Знов же, хоч як вони силкувалися, забити Білого Ікла не могли. Він був занадто прудкий як на них, занадто розумний і грізний. Він умів уникати небезпеки і завжди тікав тоді, коли вони от-от уже мали його оточити. А щоб збити його з ніг — на це не годен був жодний собака. Ноги його так само затято трималися землі, як сам він тримався життя. Отож вистояти на ногах означало вижити в цій безкінечній війні зі зграєю, і ніхто краще за Білого Ікла не розумів цього.
Так ото Біле Ікло став ворогом своїй породі, ворогом прирученим вовкам, що полагіднішали трохи через своє довге життя біля людського вогнища і виніжились під захистом людини. Біле Ікло був жорстокий і немилосердний. Таку мав він вдачу. Він проголосив криваву помсту всім собакам і мстився так нещадно, що навіть Сивий Бобер, сам лютий, дивувався його злості. Він заприсягався, що зроду ще не бувало такого звіра. Та й індіанці з інших селищ підтверджували слушність цієї думки, коли згадували, як Біле Ікло загризав їхніх собак.
Білому Іклу було вже майже п'ять років, коли Сивий Бобер узяв його знов у далеку мандрівку, і в багатьох селищах на Маккензі, в Скелястих горах та вниз по річці Порк'юпайн аж до Юкону він надовго дався взнаки тим, що загризав чужих собак. Він просто несамовито метався на своїй породі. Собаки не сподівалися ні такої швидкості, ані раптовості його наскоків. Вони й гадки собі не мали, які блискавичні його удари. Вони наїжували шерсть, прибирали задирливого вигляду, а він, часу не гаючи на ці попередні церемонії, налітав на них, наче відпущена сталева пружина, хапав за горло й убивав ворога раніше, ніж той устигав опам'ятатися з дива.
Біле Ікло став справжнім бійцем. Він добре розраховував, ніколи не знесилював себе даремно, не стикався надовго тіло в тіло з ворогом. Він прожогом налітав і, коли хибив, так само прожогом відскакував назад. Як і всі вовки, він страшенно нетерпів тривалого доторку до чужого тіла. Це дихало небезпекою й доводило його до сказу. Він мусить бути вільний і стояти на своїх ногах, не торкаючись нічого живого. Отак Пустеля, міцно тримаючи його, виявляла над ним свою владу. А те, що він змалку призвичаївся до життя одинцем, ще й посилювало в ньому відчуття осібності. Усякий доторк крив у собі небезпеку і був пасткою, щоразу пасткою, що страх перед нею глибоко пройняв усю його істоту.