слухала мене здивовано* розкривши очі й ротика,— слухайте: я зовсім не знаю, чому, це все чинилося й чому саме ви ставите мені такі смішні запитання; але що я знаю напевно, то це те, що всі |ці пригоди трапилися неодмінно з вами, від слова до слрва.
— Безперечно,— відповів я з найсерйознішою міною.
— Ну, коли безперечно, то кажіть далі,— мовила Настенька,— бо мені дуже кортить знати, чим це скінчиться.
— Ви хочете знати, Настенько, що таке робив у своєму кутку наш герой, або, краще сказати, я, бо герой усього цього — я, своєю власною скромною особою; ви хочете знати, чому я так переполохався й стерявся на цілий день від несподіваного візиту приятеля? Ви хочете знати, чому я так схопився, так почервонів, коли відчинили двері до моєї кімнати, чому я не вмів прийняти гостя і так ганебно загинув під тягарем власної гостинності?
— Авжеж, авжеж! — відповіла Настенька.— В цьому й річ. Слухайте: ви чудово розповідаєте, але чи не можна розповідати якось не так чудово? А то ви говорите, наче книжку читаєте.
— Настенько! — відповів я поважним і сувор.им голосом, ледве втримуючись від сміху.— Люба Настенько, я знаю, що я розповідаю чудово, але — пробачте, інакше я розповідати не вмію. Тепер, люба Настенько, тепер я скидаюсь на духа царя Соломона, котрий був тисячу літ у кубушці, під сімома печатями, й з котрого, нарешті, зняли ці всі сім печатей. Тепер, люба Настенько, коли ми зійшлися знову після такої довгої розлуки,— бо я давно вже знав вас, Настенько, бо я давно вже когось шукав, а це знак, що я шукав саме вас та що нам судилося тепер побачитися,— тепер у моїй голові відкрилися тисячі клапанів, і я мушу пролитися рікою слів, а то я задихнусь. Отже, прошу не перебивати мене, Настенько, а слухати і покірливо, і слухняно: інакше — я замовкну.
— Ні-ні-ні! Ніяк! Кажіть! Тепер я не мовлю й слова.
— Тож далі: є, друже мій Настенько, в моєму дні одна година, яку я надзвичайно люблю. Це та сама година, коли закінчуються майже всі справи, посади й обов'язки, і всі поспішають додому пообідати, лягти відпочити, і тут же, дорогою, винаходять й інші веселі теми на вечір, ніч та й на весь вільний час, що лишається. О цій годині й наш герой,— бо вже дозвольте мені* Настенько, розповідати від третьої особи, бо від першої
б*
131
розповідати це все страшенно соромно,— так от о цій годині й наш герой, котрий теж був не без діла, прямує за іншими. Але дивне почуття утіхи грає на його блідому, мовби трохи пом'ятому обличчі. Небайдужно дивиться він на вечірню зорю, що спроквола гасне на холодному петербурзькому небі. Коли я кажу — дивиться, то я брешу: він не дивиться, а споглядає якось підсвідомо, наче стомлений або зайнятий водночас якоюсь іншою, цікавішою річчю, так що хіба побіжно, майже мимохіть, може приділити час на все довкола. Він вдоволений, бо покінчив до завтра з досадними для нього справами, і ра-дий, як школяр, котрого випустили з класної лави до улюблених ігор та пустощів. Подивіться на нього збоку, Настенько: ви враз побачите, що радісне почуття вже щасливо подіяло на його слабкі нерви й хворобливо роз'ятрену фантазію. Ось він про щось замислився... Ви думаєте про обід? про сьогоднішній вечір? На що він так дивиться? Чи на оцього добродія солідної постави, котрий так картинно вклонився дамі, що прокотила повз нього прудконогими кіньми в блискучій кареті? Ні, Настенько, що йому тепер до всіх цих дрібниць! Він тепер уже багатий своїм особливим життям; він якось ураз став багатим, і прощальний промінь згасаючого сонця недарма так весело блиснув перед ним, викликавши з зігрітого серця цілий рій вражень. Тепер він ледве помічає ту дорогу, на якій перше найдрібніша дрібниця могла вразити його. Тепер "богиня фантазії" (якщо ви читали Жуковського, люба Настенько) вже заткала примхливою рукою свою золоту основу й стала розвивати перед ним візерунки небувалого, химерного життя — і, хто знає, може, перенесла його примхливою рукою на сьоме кришталеве небо з чудового гранітного тротуару, яким він іде додому. Спробуйте зупинити його тепер, спитайте його зненацька: де він тепер стоїть, якими вулицями йшов? — він напевно б нічого не пригадав, ні того, де ходив, ні того, де тепер стояв, і, почервонівши з досади, неодмінно збрехав би щось для пристойності. Ось чому він так здригнувся, мало не закричав і перелякано оглядівся кругом, коли одна дуже поважна бабуся чемненько зупинила його серед тротуару й почала розпитувати його про дорогу, яку вона загубила. Нахмурившись з досади, простує він далі, ледве помічаючи, що не один перехожий усміхнувся, на нього дивлячись, і обернувся вслід йому та що якась маленька дівчинка, боязко давши йому дорогу, голосно засміялася, подивившись пильно на його широку споглядальну усмішку й жести руками. Але, та ж таки фантазія підхопила в своєму грайливому леті й бабусю, й цікавих перехожих, і дівчинку, що сміялася, і мужичків, котрі тут же вечеряють на своїх баркрх, запрудивши Фонтанку ^(припустімо, що саме нею проходив тоді наш герой), Даткала пустотливо всіх і все в свою канву, як мух у павутиння, і з новим надбанням дивак уже ввійшов до себе в утішну нірку, вже сів обідати, вже давно пообідав і отямився аж тоді, коли задумлива й завжди сумна Мо-трона, котра йому прислужує, вже все поприбирала з столу й подала йому люльку, отямився і з подивом пригадав, що він уже пообідав, рішуче не помітивши, як це сталося. В кімнаті потемніло; на душі в нього пусто й смутно; ціле царство мрій зруйнувалося круг нього, зруйнувалося без шуму й тріску, пронеслось, як сновиддя, а він і сам не пам'ятає, що йому ввижалося. Але якесь темне відчуття, від котрого злегка заскімлили й хвилюються груди його, якесь нове бажання спокусливо лоскоче й дратує його фантазію й непомітно скликає цілий рій нових примар. У маленькій кімнаті панує тиша; самотина й лінощі ніжать уяву; вона запалюється злегка, злегка закипає, як вода в кав'янику старої Мотрони, що безтурботно правиться поруч, у кухні, готуючи свою куховарочну каву. Ось уява вже злегка проривається спалахами, ось уже й книжка, взята без мети й навмання, випадає з рук мого мрійника, який не дійшов і до третьої сторінки. Уява його знову настроєна, збуджена, і раптом знову новий світ, нове, чарівне життя блиснуло перед ним у блискучій своїй перспективі. Новий сон — нове щастя! Новий прийом витонченої, сласної отрути! О, що йому в нашому справжньому житті! На його підкуплений погляд ми з вами, Настенько, живемо так ліниво, повільно, мляво; на його погляд ми всі такі невдо-волені з нашої долі, так нудимось нашим життям! Та й справді, дивіться, яке на перший погляд усе між нами, дійсно, холодне, понуре, наче сердите... "Бідні!" — думає мій мрійник. Та й не диво, що думає! Погляньте на ці чародійні примари, котрі так чарівно, так примхливо, так безкрає й широко складаються перед ним у такій чарівливій, одухотвореній картині, де на першому плані, першою людиною, звичайно ж, він сам, наш мрійник, своєю дорогою особою. Погляньте, які різноманітні пригоди, який нескінченний рій запальних мріянь. Ви спитаєте, може, про що він мріє? Навіщо це питати! Та про