— Я зупинився, Гуго, сперся на поруччя обличчям до річки, витяг з кишені пачку сигарет, узяв собі одну й запропонував закурити Шреллі. Він простяг мені запаленого сірника. Ми стояли й мовчки курили. Позад нас гуркотів поїзд, що саме з'їздив з мосту, а внизу тихо пливла на північ низка барж. Крізь заслону туману чути було, як вони м'яко розтинали поверхню води, й подекуди видніли іскри, що вихоплювалися з димаря котроїсь суднової кухні. На хвилину западала тиша, аж поки під мостом не з'являлася наступна баржа, що так само пливла на північ, на північ, до вкутаного туманом Північного моря,— а я боявся, Гуго, боявся, що довше не міг зволікати з запитанням, яке мав поставити Шреллі, і знав, що коли поставлю те запитання, то встряну в його історію, загрузну в ній по самі вуха й ніколи вже не звільнюся від неї. Мабуть, то якась страшна таємниця, коли через неї Нетлінгер поставив на карту нашу перемогу, а "оттівці" погодилися, щоб суддею був Бен Вакес. Запала майже цілковита тиша, і вона додавала ще більшої ваги запитанню, яке я мав поставити, підносила його до рангу вічних запитань. І я вже почав прощатися, Гуго,— хоч іще не знав, через що й задля чого,— прощатися з темною вежею собору Святого Северина, що витикалася з туману, який стелився по місту, з батьківським домом, який стояв недалеко від тієї вежі і в якому моя мати саме робила останні приготування до вечері, розкладала срібне начиння, обережно поправляла квітки у маленьких вазах, куштувала вино — чи біле досить охолоджене, чи не занадто охолоджене червоне. Суботній вечір має минути з належною урочистістю. Вона вже розгорнула часословець, за яким тлумачитиме недільну літургію покірним голосом, наче в людини, що цілий вік постила,— саме таким голосом, мабуть, було сказано: "Яаси ягнят моїх". Я прощався зі своєю кімнатою, що виходила вікнами в садок, де старезні дерева ще буяли зеленню, з кімнатою, де я захоплено заглиблювався в математичні формули, в суворі криві геометричних фігур, у чітке, немов віття дерев зимового дня, плетиво сферичних ліній, накреслених моїм циркулем і моїм рейсфедером,— я рисував там церкви, які мав колись збудувати. Шрелла підбив пальцем недокурок, і червона жаринка, кружляючи, полетіла вниз, на білу плахту туману. Шрелла, що чекав на запитання, якого я й досі не поставив, усміхаючись, обернувся до мене й похитав головою.
Над плахтою туману на березі чітко вимальовувався ряд ліхтарів.
— Ходімо,— сказав Шрелла,— вони вже он там, хіба ти не чуєш?
Я чув їх, міст двигтів від їхньої ходи, вони розмовляли про ті місця, до яких скоро поїдуть на канікули: Альгей, Вестер-вальд, Бад-Гаштайн, Північне море, розмовляли також про "м'яч, який забив Роберт". Ідучи, мені легше було поставити те запитання.
— Чому вони били тебе? — спитав я.— Чому? Ти єврей?
— Ні.
— А хто ж ти?
— Ми ягнята божі,— сказав Шрелла,— і запрнсяглися не приймати причастя буйвола.
— Ягнята божі? — Ці слова злякали мене.— Це така секта? — спитав я.
— Хай буде секта.
— А не партія?
— Ні.
— Я б не зміг бути ягням божим,— сказав я,— не можу бути ним.
— То ти хочеш прийняти причастя буйвола?
— Ні,— відповів я.
— Є пастухи, що не покидають своєї отари,— мовив він.
— Швидше,— сказав я,— швидше, вони вже зовсім близько.
Ми зійшли вниз потемнілими сходами з західного боку мосту, і, коли опинились на дорозі, я на мить завагався: мені додому треба було звертати праворуч, а йому ліворуч. Та потім усе ж пішов зі Шреллою ліворуч. Тут дорога в місто вела повз дровітні, повітки з вугіллям і невеличкі будиночки. Після першого ж повороту ми зупинилися, сховані в тумані, що тут, унизу, залягав щільною запоною. Звідси нам видно було обриси наших шкільних товаришів, що рухалися над поруччям мосту, чути їхній тупіт, їхні голоси, а коли вони почали спускатися вниз, їхні густо підбиті цвяшками черевики лунко зацокали по сходах, і чийсь голос гукнув:
— Нетлінгере, Нетлінгере, почекай-но! І тоді Нетлінгер крикнув:
— А де ж ділися наше ягнятко та його пастух?
Луна від його голосу покотилася понад річкою, відбилася від биків, вернулась назад до нас і завмерла десь ззаду, серед садків і повіток. Сміх, кілька разів повторений луною, посипався на нас, немов бите скло.
— Чув? — спитав Шрелла.
— Чув,— відповів я.— Ягня й пастух.
Ми дивилися на обриси тих, що відстали й тепер рухалися вздовж поруччя. Поки вони спускалися, голоси їхні звучали глухо, а як вийшли на дорогу — залунали дзвінкіше, відбиваючись від склепіння мосту: "М'яч, який забив Роберт".
— Ти не можеш розповісти про це докладніше? — спитав я.— Мені треба знати все.
— Я тобі не розповім, а покажу,— мовив Шрелла.— Ходімо.
Ми наосліп пробиралися крізь туман попід загорожами з колючого дроту і дійшли до паркану, який іще пахнув свіжими дошками й не потьмянів від вологи. Електрична лампочка над замкненою брамою освітлювала емальовану табличку: "Міхаеліс. Вугілля, кокс, брикет".
— Ти ще пам'ятаєш цю дорогу? — спитав Шрелла.
— Так,— відповів я,— сім років тому ми з тобою часто ходили нею і гралися там унизу в Трішлера. А ким став Алоїз?
— Матросом, як і його батько.
— А твій батько й досі служить офіціантом у матроській пивниці?
— Ні, він тепер працює у Верхній гавані.
— Ти ж мав мені щось показати!
Шрелла вийняв з рота сигарету, скинув куртку, спустив з плечей шлейки, закотив сорочку й повернувся до мене спиною. У тьмяному світлі лампочки я побачив, що його спина вся вкрита невеликими червонясто-синіми шрамами, такими завбільшки, як квасолина,— не вкрита, а, краще сказати, всіяна, подумав я.
— Боже, що це таке? — спитав я.
— Це Нетлінгер,— відповів Шрелла,— вони роблять це там унизу, в старій казармі на Вільгельмскуле. Бен Вакес і Нетлінгер. Називають себе помічниками поліції. Мене вони схопили під час облави на жебраків, яку влаштували в районі гавані. За день вени взяли тридцять вісім жебраків, і серед них був я. Нас допитували, б'ючи гарапником із колючого дроту. Казали: "Признайся, що ти жебрак". І я відповідав: "Признаюся, я жебрак".
Запізнілі гості й досі снідали. Тепер вони попивали помаранчевий сік, наче щось таке, чого порядним людям не годиться пити. Блідий хлопець стояв, мов статуя, прихилена до одвірка. На обличчя йому падав відблиск від бузкової оксамитової лівреї і робив його майже зеленим.