— Так, Леоноро, ви не помилилися: перший гонорар сто п'ятдесят тисяч марок. Немає дати? Мабуть, це було в серпні тисяча дев'ятсот восьмого року. Так, я певний, що тоді. Серпень тисяча дев'ятсот восьмого року. Ви ще ніколи не їли м'яса з дикого кабана? Ви нічого не втратили, повірте мені. Я його ніколи не любив. Зваріть ще трохи кави, запийте цю куряву й купіть тістечок, якщо ви їх так любите. Дурниці, від них не гладшають, не вірте, то все брехня. Так, це було тисяча дев'ятсот тринадцятого, будиночок для пана Кольгера, офіціанта з кав'ярні "Кронер". Ні, без гонорару.
Скільки разів я снідав у кав'ярні "Кронер"? Десять чи двадцять тисяч разів? Ніколи не рахував, щодня ходив туди, тільки тоді не ходив, як мені ставала на заваді вища сила.
Я бачив, як насувалася та вища сила, я стояв на даху будинку номер вісім по той бік вулиці, сховавшись за альтанку, й дивився вниз на вулицю, бачив, як величезна юрма рухалася до вокзалу, співала "Чати на Рейні" й вигукувала ім'я того дурня, що й досі ще скаче он там на захід на своєму бронзовому коні. І робітничі кашкети, й циліндри, й банкірські капелюхи були оздоблені квітками, квітки стирчали в петельках, а під пахвою в кожного був пакунок із стандартною білизною, виготовленою за системою професора Густава Єгера. їхній галас здіймався до мене, немов прибій, навіть повії з яток послали своїх сутенерів на призовний пункт, забезпечивши їх особливо доброю, теплою білизною,— а я дарма чекав, що мене опанує таке саме почуття, як тих людей унизу; я почував себе спустошеним і самітним, негідником, нездатним на такий захват, як вони, і не знав, чому я нездатний на нього, ніколи про це не замислювався. Я згадай про свій мундир лейтенанта саперних військ, що тхнув нафталіном, він і досі був добрий на мене, хоч я, коли шив його, мав двадцять років, а на той час мені минув тридцять шостий. Я сподівався, що мені більше не доведеться його надягати, хотів і далі бути солістом, а не опинитися серед статистів. Люди, що співаючи йшли вулицею на вокзал, подуріли, вони з жалем дивилися на кожного, хто залишався вдома, а ті, у свою чергу, почували себе жертвами, бо не могли піти разом із ними, я ж був згоден почувати себе жертвою і зовсім цим не журився. Внизу в будинку плакала моя теща, бо її обох синів призвали в армію першого ж таки дня, і вони поїхали на товарну станцію, де мали вантажити коней. Вони були горді улани, і моя теща лила за ними горді сльози. Я стояв за альтанкою, на ній ще цвіла гліцинія, і я чув, як унизу мій чотирирічний син співав: "Мені гвинтівку дай, мені гвинтівку дай...* Мені треба було б зійти вниз і відшмагати його на очах у своєї гордої тещі, але я не зійшов і не заборонив йому співати, гратися уланським ківером, який йому подарували дядьки, тягати за собою шаблю й вигукувати: "Французові смерть! Англійцеві смерть! Росіянинові смерть!" І стерпів, коли комендант гарнізону жалісливо, майже тремтячим голосом сказав мені:
— Мені дуже шкода, Фемелю, що ми ще не можемо обійтися без вас, що ви ще не підете з ними, але батьківщині й тут потрібні люди, саме такі люди, як ви.
Я будував казарми, укріплення, лазарети, перевіряв уночі, у своєму мундирі лейтенанта, варту на мосту, підтоптані купці, які стали єфрейторами й рядовими, старанно віддавали мені честь, коли я підіймався сходами на міст, і в світлі свого ліхтарика я бачив сороміцькі малюнки, які нашкрябали на червонястому пісковику підлітки, вертаючись з купання. На сходах пахло юнацькою зрілістю, десь там висіла таблиця: "Міхаеліс. Вугілля, кокс, брикет", намальована рука показувала туди, де можна було все те купити, і я втішався своєю іронією і своєю зверхністю, коли унтер-офіцер Грец доповідав мені:
— Варта на мосту: один унтер-офіцер і шість солдатів, ніяких особливих подій не сталося.
Я махав рукою так, як, мені здавалося, махали в комедіях на сцені, й казав:
— Вільно.
Потім я розписувався у журналі, вертався додому, вішав у шафу шолом і шаблю, йшов у вітальню до Йоганни, клав голову їй на коліна й мовчки курив сигару. Вона також мовчала, тільки повертала Грецеві паштети з гусячої печінки, а коли абат Святого Антонія присилав нам хліб, мед і масло, все роздавала. Я нічого не казав їй на це. Я й далі отримував сніданок у кав'ярні "Кронер", дві тисячі чотирьохсотий сир із перцем, і далі давав офіціантові п'ятдесят шф>енігів чайових, хоч він нічого не хотів брати й наполягав на тому, щоб я взяв гонорар за проект його будинку.
Йоганна висловила вголос те, про що я думав: коли комендант гарнізону запросив нас у гості, вона не пила шампанського, не їла рагу з заячого подрібку, відмовляла всім, хто її запрошував танцювати, й голосно сказала:
— ^коронований дурень...
Здавалося, що в казіно на Вільгельмскуле почався льодовиковий період, і серед мертвої тиші знов пролунав її голос:
— Укоронований дурень.
Там сиділи генерал, полковник, майори, всі з дружинами, а я був щойно спечений обер-лейтенант, відповідальний за будівництво укріплень. У казіно на Вільгельмскуле настав льодовиковий період, і тоді миршавому прапорщикові сяйнула чудова думка: він звелів оркестрові заграти вальс. Я взяв Йоганну під руку й відвів до брички. Стояла чудова осіння ніч, сірі колони крокували до приміських вокзалів, ніяких особливих подій не відбувалося.
Суд честі. Ніхто не зважувався вимовити вголос Йоганнині слова, такого блюзнірства навіть не завели б у протокол. Хто б посмів записати: "Його величність — укоронований дурень", вони весь час говорили: "Те, що сказала ваша дружина", а я за ними: "Те, що сказала моя дружина", і вони не почули від мене того, що мали б почути: що я згоден із нею. Натомість я мовив: "Вона вагітна, панове, лишилося два місяці до пологів, крім того, вона втратила двох братів, ротмістра Кільба й прапорщика Кільба, обох того самого дня, і маленьку дочку тисяча дев'ятсот дев'ятого року",— а знав же, що повинен був сказати: "Я згоден зі своєю дружиною", знав, що самої іронії було замало, що її завжди було б замало.
— Ні, Леоноро, цього пакуночка не розгортайте, те, що в ньому лежить, цінне тільки як зворушлива пам'ятка, воно легке, але для мене багато важить: корок від пляшки. Дякую за каву, поставте, будь ласка, чашку на підвіконня. Я дарма чекаю на онуку, здебільшого вона в цей час готує уроки у квітнику на даху, але я забув, що канікули ще не скінчилися. Дивіться, звідси згори можна заглянути і у вашу контору, я й вас бачу, як ви сидите за письмовим столом.