— Місіс, заспокойтесь, мені здається, що чоловік з пістолетом і був Майклом. І він побіг у спальню.
— Але його там немає...
— Хвилинку, місіс. Із спальні є ще інший вихід, крім цих східців?
Місіс Джексон кивнула.
— Зрозуміло.
— Боже мій, що Майкл накоїв?
— Заспокойтесь, місіс Джексон, — лагідно мовив Джо. — Ваш чоловік нічого не накоїв. Більше того, він врятував нас, знищивши робота. На сьогодні все, місіс. Більше не будемо вам заважати. На добраніч, місіс.
Лінда тяжко зітхнула.
— Я вже й не пам’ятаю, коли в мене була добра ніч...
— Сьогодні ж треба знайти Майкла, — сказав інспектор, коли місіс Джексон піднялася до себе у спальню. — Чим швидше, тим краще.
Джо уважно розглядав годинник.
— Навіщо він тобі? — не обертаючись поспитав і нижче схилився до годинника. — Він же нас порятував. Коли б не його променевий...
— Ось за променевий пістолет його і треба арештувати! — сердито вигукнув інспектор. — Ти не гірше за мене знаєш, що всі особи, які без спеціального дозволу користуються променевими пістолетами, підлягають негайній ізоляції.
— А підійди-но сюди, Х’ю, — погукав Джо. Виявляється, про нашу з тобою безпеку потурбувалися. І не їхня вина, що ми виявилися з тобою такими неуважними. Читай, що тут викарбувано для таких простаків, як ми.
Інспектор підійшов ближче, нахилився до годинника і прочитав:
"Увага!
Всім, кому дороге власне життя!
СМЕРТЕЛЬНО НЕБЕЗПЕЧНО!!!
Хто зачепить цей годинник, чи хоча б зрушить його з місця, чи зробить спробу його викрасти, той без будь-якого попередження буде негайно знищений Охоронцем годинника. Радимо всім цікавим триматися подалі від годинника.
ПАМ’ЯТАЙТЕ:
Вимолити собі життя в Охоронця — марна річ!"
Х
"Цок-цок, цок-цок..."
Лінда не зводила сумних очей з осяйного золотистого маятника, що спалахував сліпучим блиском, і фізично відчувала, як спливають у безвість секунди й хвилини життя. І немає їм вороття, як немає і не буде вороття кращим її рокам... То навіщо вони й народжувались — секунди й хвилини її невдалого життя? Вона злегка похитувалась у такт маятнику( а чи своїм невеселим думкам) , і жаль було їй своїх марно прожитих років у цьому жорстокому світі, де ти нікому не потрібний і де всім байдуже до тебе і бід твоїх, бо кожний, як равлик, ховається у власну хатку. І нічого втішного не чекає вона від тих секунд і хвилин її життя, які ще прийдуть до неї... Вічна муко життя. А може, це і є саме життя, його суть, його єство, його єдиний і всевладний зміст? Хто знає, хто скаже... Бо щасні не відчувають життя, вони не живуть, а насолоджуються, а живуть ті, хто щодня й щомиті відчуває біль і печаль — гірку чи світлу, але все одно печаль — вічну супутницю людства, вічну його сестру.
В холі стояла мертва, глуха тиша, яку порушував лише маятник:
"Цок-цок, цок-цок..."
Колись вона любила цей годинник, пишалася ним, берегла його — дорогоцінність же, музейна рідкість. І як він прикрашав хол. І всі, хто у них бував, звертали на нього увагу і завжди захоплено казали:
— О, який у вас старовинний годинник! Такий не в кожному музеї побачиш. Ви багаті.
Але звідтоді, як вона виявила у годиннику ту, що забрала в неї Майкла — зненавиділа годинник. Мала таке відчуття, ніби її зрадив найближчий друг. Спершу, зробивши те відкриття, боялась годинника, проходила повз нього з острахом, бо здавалось, що та красуня крізь шпарку стежить за нею із мстивою посмішкою на гарних вустах.
Зненавидівши годинник, бажала йому смерті, як живій істоті.
Та годинник невтомно й методично йшов, і як за розкладом, з’являлась опівночі та безтілесна зваба.
І Лінда відчула, що гине, що ті секунди, які методично відраховує годинник, з кожною миттю наближають її до кінця.
— І ніхто мене не порятує, бо кому я потрібна, маленька, невидатна людина, якась там мікроскопічна пилинка людства, — бурмотіла сама до себе. — Бо хто я така? Не можна, не всевладна, не належу до сильних світу цього. Невдаха. Нелюба жінка якогось там інженера... Теж — невдахи.
Важко ступаючи (останні роки у неї без видимої причини почали боліти ноги, лікарі кажуть, що це від нервів), піднялася на другий поверх і, зітхнувши, прочовгала до спальні — сьогодні ноги чомусь геть розболілися.
Майкл спав (чи вдавав, що спить?), відвернувшись до стіни. Це була його звична поза у подружньому ліжкові, звідколи у годиннику з’явилась та... безтілесна. Лінда обережно лягла поруч, дивилася в пітьму і бачила той літній день, коли вони з Майклом ставали під вінець. То був найщасливіший день у її житті. Від хвилювання у неї паморочилася голова і здавалося, що світ навколо линув у якомусь незвичайному, незнаному досі танку — легкому і солодкому. Наївна! О, якою вона тоді була наївною та сліпою. А втім, що тепер згадувати, до чого все те, як у ту першу ніч і скінчилося її щастя. Скінчилося, так і не народившись.
Після раптової трагедії з її батьком Майкл став зовсім іншим. Але все ж не кинув її. Він добрий, її Майкл. І якби не той привид, все б у них було добре і вони б жили собі та жили — скромно, тихо, непомітно.
— Майкле... — тихо покликала вона, дивлячись у стелю. — Не грайся зі мною в мовчанку. Я знаю, що ти не спиш. Після зустрічі з НЕЮ ти ніколи не спиш до самого ранку.
— Не сплю, бо ти не даєш мені такої можливості! — аж верескнув він. — Не чіпай мене!
— Не треба так дратуватися, Майкле. Я тільки хочу...
— А я нічого не хочу! Чуєш, нічого, крім спокою!
— Так і я ж хочу спокою, — зраділа вона, що в них виявилися спільні бажання. — Спокою, і більше нічого.
Він не відповів, і Лінда збагнула, що вони мріють про різний спокій: вона — позбутися привиду, а він — позбутися її.
"Ну піду я... згину, щезну, — думала жінка з гіркотою. — Так і він же тоді згине, кинутий напризволяще. Привид ще нікого до добра не доводив..."
— Майкле, — по хвилі озвалась, — інспектор з Кримінальної дзвонив.
— Ну...
Лінда відчула, як він насторожено завмер.
— Цікавився, чи ти приходиш додому.
— Хай цікавиться, — а сам насторожено дихання стримує і увесь напружився, готовий в будь-яку мить дременути із спальні.
— Майкле, тебе можуть арештувати за той пістолет. Адже користуватися променевою зброєю без спеціального дозволу забороняється. Де ти його дістав, той страшний пістолет?