— Але гляньте-но на себе, Мете! Собаки собаками, але десь же мусимо покласти цьому край.
— Що ж, так мені й треба, мені теж,— уперто провадив своєї Мет.— Бо за що я його вдарив? Ви самі сказали, що він вчинив по правді. Отже, я не мав би його займати.
— Та все-таки найкраще буде застрелити його,— наполягав Скотт.— Присвоїти його неможливо.
— Слухайте, містере Скотте, дамо йому хоч якусь можливість! Він її ніколи не мав. Він же оце вийшов з пекла.
і вперше на волі. Даймо йому час опам’ятатись. А коли нічого не поможе, я сам його заб’ю. Їй-бо!
— Та мені теж не хочеться ані самому його вбивати, ані бачити його забитим,— відповів Скотт, ховаючи револьвера.— Хай побігає на волі, побачимо, що з ним можна зробити добром. От я навіть зараз і спробую.
Він підійшов до Білозуба і тихо й ласкаво до нього заговорив.
— Узяли б ви все-таки дрючка,— застеріг його погонич.
Скотт похитав головою й говорив далі, пробуючи збудити в собаці довіру.
Білозуб вівся сторожко. Безперечно, щось йому загрожувало. Він загриз собаку цього бога, вкусив його товариша. Що ж на нього може чекати, як не сувора кара? Проте він не втихомирився. Він наїжився, вискалив зуби, напружився тілом і, пильно стежачи, готовий був до всього. Бог не мав дрючка, через те він підпустив його до себе. Рука бога простяглась і почала спускатися йому на голову. Білозуб скурчився і, насторожившись увесь, припав долі. Ось вона, небезпека, зрада абощо. Він добре вже знає руки богів, їхню владність і вміння завдавати болю. До того ще йому здавна огидний усякий доторк. Рука спускалась, а він усе пригинався й гарчав щораз грізніше. Він не хотів її кусати й терпів, доки не зануртує в ньому й не опанує його всього інстинкт невгамовної жадоби життя.
Відон Скотт гадав, що встигне вчасно відхопити руку й не дасть її вкусити. Але він ще не знав неймовірної спритності Білозуба, що вражав так певно й швидко, як гадюка.
Скотт голосно скрикнув з подиву і міцно стиснув прокушену руку другою рукою. Мет, круто вилаявшись, кинувся до нього. Білозуб відповз назад, вискаливши зуби й наїжившись, а в очах йому світилась погроза. Тепер уже запевне його покарають так само жорстоко, як Красень Сміт карав.
— Стійте! Що ви хочете робити? — раптом скрикнув Скотт.
Мет, що побіг був до хатини, повертався з рушницею.
— Нічого,— повільно відповів він з удаваним спокоєм.— Хочу зробити те, що обіцяв. Я сказав, що заб’ю його, ну, то мушу забити.
— Але ж ви не застрелите!
— Застрелю, ось дивіться.
Як раніше Мет заступився за Білозуба, коли він укусив його, так само тепер став Скотт заступатись за собаку.
— Ви ж казали, щоб дати йому час, то дайте! Ми тільки почали, не можна ж одразу відступатись. Цього разу я сам винен. І... гляньте на нього!
Білозуб стояв на розі хатини, футів за сорок від них, й гарчав так люто, що аж кров холонула, але гарчав пе на Скотта, а па погонича.
— Ну й штука, хай я буду тричі проклятий! — вихопилось у здивованого Мета.
— Ач, який розумний! — хапливо мовив Скотт.— Він не згірше за нас розуміє, що значить вогнепальна зброя. Такий розумняга, що не шкода з ним і повозитись. Облиште зброю.
— Гаразд, хай буде так,— погодився Мет і прихилив рушницю до стосу дров.
— Але ж но гляньте на нього! — скрикнув він зараз же по тому.
Білозуб заспокоївся й перестав гарчати.
Ану перевіримо. Стежте за ним!
Мет простяг руку до рушниці, і Білозуб знову загарчав. Мет відійшов від рушниці,— Білозуб сховав свої ікла.
— А ще раз, задля цікавості.
Мет узяв рушницю й почав повільно підносити до плеча. Білозуб щораз дужче гарчав, в міру того, як підіймалась рушниця. Але тільки Мет спробував націлитись на нього, як він шаснув убік, за ріг хатини. Мет побачив перед собою лише голий сніг на тім місці, де стояв Білозуб.
Погонич повагом опустив рушницю, обернувся й глянув на свого господаря.
— Я згоден з вами, містере Скотт. Собака занадто розумний, щоб його вбивати.
Розділ VI
НАВЧИТЕЛЬ ЛЮБОВІ
Побачивши, що до нього надходить Відон Скотт, Білозуб наїжився й загарчав — мовляв, він не потерпить, щоб його покарано. Відтоді, як він прокусив Скоттові руку, що тепер була забинтована й висіла на перев’язу, минула вже доба. Білозуб знав, що часом боги відкладають покару, і побоювався, чи не має саме зараз вона на нього спасти. Інакше й бути не могло. Адже він допустився блюзнірства: вгородив зуби в священне тіло бога, та ще й вищого, білого бога. Із свого досвіду спілкування з богами Білозуб знав, що йому не минути якоїсь суворої кари.
Бог сів за кілька кроків од нього. Страшного поки що нічого Білозуб не бачив. Звичайно-бо боги карають стоячи. До того ж цей бог не мав у руках ані дрючка, ні батога, ні рушниці. Та й сам Білозуб був на волі. Ні ланцюг а чи палиця з ременем його не тримали. Він зможе втекти на безпечну віддаль, ще поки бог зведеться на ноги. А тим часом можна почекати, що воно буде.
Бог сидів цілком спокійно й непорушно, і сердитий рев Білозубів поволі перейшов у бурчання, а тоді й зовсім стих. Потім бог заговорив, і вже на перші звуки його голосу шерсть на карку в Білозуба настовбурчилась і в горлі йому знову заклекотіло. Але бог не робив ніяких загрозливих рухів і говорив усе так само спокійно. Деякий час Білозуб гарчав в унісон з його голосом, і між словами та гарчанням установився згідний ритм. Бог усе говорив, не примовкаючи. Він так розмовляв з Білозубом, як ще ніхто й ніколи з ним не розмовляв. У його тихій і лагідній мові відчувалася ніжність, що якимось дивним чином почала проймати собаку. Мимоволі і всупереч застережливому інстинктові, в Білозубі прокинулася довіра до цього бога. Попри весь свій гіркий досвід стосунків з людьми, Білозуб раптом пройнявся відчуттям безпечності.
Добре перегодом бог підвівся і пішов у хатину. Коли він знову з’явився, Білозуб підозріливо оглянув його. У бога не було ні батога, ні дрючка, ні рушниці. Ані здорова його рука нічого не ховала за спиною. Він сів там, де й перше сидів,— за кілька кроків од Білозуба — і про-стяг йому невеличкий шматок м’яса. Собака нашорошив вуха й недовірливо приглянувся, вправляючись воднораз дивитись і на м’ясо, і на бога, сам напружений тілом і готовий відскочити при першому пóзнакові небезпеки.