— Ге, ге, ге, які ви, Івануню, мудгі, дай вам бозє здоговлє! — сказав він і поклепав Івана по плечі. — Але воно так ні піде. У нас ні таке пгаво. Пізавтгу васє тгиста киблі пгопало, бо ви ні додегзяли згоди. А я сце з міста зведу панів і посюкаю собі на вас гесьти. Знаєте ви таке? Га?
— Жартуйте здорові! — сказав Іван, усміхаючися насилу, хоть направду жидова бесіда вколола його глибоко в серце і якийсь непевний холод пробіг йому поза спиною, мов від дотику гадюки.
— Я ні зягтую, бігме, сьо ні! Посьо мені зягтувати? Моє ггосі пгопадає, мені ні до зягтів! — говорив жид, а бідний парубок вдивлювався під час тих слів в його сухе, костисте і вижовкле лице, неначе не міг поняти тої бесіди або надіявся, що ось-ось лагідніше чуття заблисне на тім поблеклім, немилостиво усміхненім виді.
Але вид Шміла не змінявся. Іван відвернувся від нього і поглянув на вітця, що за час їх розговору оперся був чолом о комин, зложив руки на підогнутих колінах і задрімав.
— Тату! — проговорив Іван, торкаючи його злегка рукою о плече. — Тату! Ци не видите? Ось Шміло прийшов, допоминаєся кип'ячки. Що робити? Порадьте мене!
— Всьо му віддай, всьо, най си бере! — пробурмотів напівсонний Василь. — То проклята робота! Два сини ми згибли при ній, стара вмерла! Проклята робота! Щастя не принесе…
Лице Шміла заясніло блідою іскрою радості.
— О, видите, Івануню, сьо васі татуньо ні такі дузє упегті, як ви! Знаєте сьо? Насьо вам клопіт на голову? Пгодайте мені закіп! Він вам і так тепег ні несе позьитку, а станете копати, ггосі підуть, а хто знає, ци сьо буде! А так ліпсє. Я вам сє доплацю сто гинських! ну, сьо вам тгеба?
— Ні, жиде, того не буде! — проговорив твердо Іван. — Роби що хочеш, а продати частки не продам.
— Ні, то я си сам куплю, без вас. Гадаєте, сьо як панів, зведу, то вася пгавда буде? Увидите, сьо й кип'ячку стгатите, і закіп мій буде. А так волите взяти сто гинських і позбутися клопоту. Ни?
Іван не знав, що робити. Він знав добре, що Шміло не дуже-то й багато перехвалюється, говорячи про панів і про їх правду, і він віддавна, відмалечку, звичаєм усіх селян, чув великий страх перед тими страшними людьми, що мають право (і бог знає, відки вони набрали того права!) кождого разу прийти, відсудити або присудити, що їм кому злюбиться, против котрих, крім того, бідний селянин ніяк нічо не вдіє, хоть би й яку кривду потерпів. Але ж, з другої сторони, бачив Іван, що й жид кривдить його немилостиво, що частка з закопом варта вдесятеро тілько. Що було робити? Іван принявся знов роздрухувати вітця, і ледве-ледве удалось йому роз'яснити Василеві, в чім діло. І жид неоставав збоку і час від часу докидував своє словечко, представляючи Василеві то раз у страшних красках панські суди, то знов свої корисні услов'я. Довго в ніч тяглася згода. Іван твердо стояв при тім, щоби не продавати частки, але Василь раз у раз псував діло, і вкінці хитрий жид таки поставив на своїм.
— Ни, Василю! — кінчив Шміло бесіду. — Ви добгий чоловік, а васє син — то таке твегде, сьо ні пгиступай до нього! Але сьо мені до нього? Ви пгеці сє газда, вам вільно погядок гобити. Ви завтга пгийдіть до писагя та й там написємо всю згоду. А я загаз виплацю, сьо там пгийде. Цьи так?
— Та так, так! — сказав ліниво і неохітно Василь.
— Ни, то бувайте здогові! Добганіць!
— Здорові ночуйте! — сказав Василь, і жид вийшов, рипнувши дверми, та й щез у пітьмі. Лиш глухе чалапкання по болоті свідчило о його відході.
Огонь ледве-ледве меркотів іще межи челюстьми, кидаючи кровавий блеск на припічок. Іван стояв німо, опершися ліктями о комин, а Василь принявся до тереблення печеної бульби, не проговоривши й слова до сина. Тяжка задума насіла, відай, на Іванову душу, та не легше, бачилось, було й Василеві. Але поки що оба мовчали, а в хаті було так тихо, так сумно, так мертво, немов саме тепер була хвиля, коли змерлі душі обходили невидимо довкола хати, а при повіві їх воздушних крил мовкло все, тихло, глухло, завмирало…
IX
Довго сиділи батько з сином, не говорячи й слова. Вкінець Іван перший перервав мовчанку.
— Тату, — сказав він, — ви дуже зле зробили, що-сьте ся так легко дали жидові на підмову.
Василь мовчав, понуривши голову і дивлячися недвижно у поломінь.
— Не тре було продавати частки, — хто знає, може би…
— Ци не стулиш ти си гавру ? — крикнув нараз Василь. — Ци ще й ти мя будеш доїдати? Мало ми свої нужди?..
Се було перший раз після подвійних похоронів, що якесь живіше чуття заворушилося в його душі. Але на сей раз воно тривало лиш хвилину, і Василь як стій знов опер чоло о крису комина і німо вдивлювався в мигкотячу грань . Та не так було з Іваном. Йому направду досадно було на батька, що так легкодушно пускає від себе своє добро, і він, помовчавши хвилю, почав знов спокійним, рівним голосом:
— Не гнівайтеся на мене, тату. Я правду кажу. Що тото ховати? Всякий вам то само скаже. Частка з закопом варта найменше 800 з[олотих] р[инських], а ви уступили її за 120 з[олотих].
— О, який ми ту таксатор! А чому ти з того закопу не начерпав тілько кип'ячки, щоби не потрібно було нічо продавати?
— Або то моя вина? Що я в тому винен? — відказав Іван.
— Мовч, дурню! — крикнув розлючений Василь. — Доки я ще жию, не смієш ми під ніс тикати: то так роби, а се так. По моїй голові, про мене, давися всім, а тепер ще стулюй слухи!
— Я то знаю, — відказав Іван твердо, — але як так будете й далі розпорядковувати, то чорт який, що ся що лишить по вашій голові!
— Не будеш ти тихо, щенюку поганий! Не досить ми свеї гризоти, ще ти ми будеш доганяти?..
Василь грізно оглянувся кругом себе, немов шукаючи чогось, чим би приручно було вилити свій гнів на Іванову спину. Але нічого не було під руками. А Іван стояв при комині незляканий, спокійний, з жалібним видом і буцім не бачив погрози вітця.
— Я змовчу, тату, я знаю своє право. Але уважайте, що всьо на вашім сумліню лежить, що з кождого кусника вітцівської земленьки, котру віддасте в погані жидівські руки, прийдеся вам перед богом тяжкий рахунок складати!
Сказавши тото, Іван вийшов із хати і пішов ночувати до стайні.
Василь остався сам і довгий час, як уперед, недвижно вдивлявся в грань. Лиш кров живіше товклася по жилах, а очі грали гнівом, що згасав так само звільна, як грань межи челюстьми.