— Ага, — повідає она. — Так, так. Знов замовкла.
— Ну, — каже згоді, — пропало. Тепер ти в моїх руках. Ходи, я ти покажу своє царство.
І понесла мене на воздухах, та так прудко, що мені аж голова завернулася. Дивлюся, — аж ось передо мнов лука цвітаста, широка. Тота сама, що-м у сні бачив. Пагірки невеличкі, — поля на них, ниви покриті житом. Ясно, весело, тепло, аж серце в груді відживає.
— Ци се ваше царство? — питаю.
— Ні, — каже она, — то моєї старшої сестри царство. Єго оглянем опісля. Моє царство ось ту.
Ми надлетіли над глибоченну темну яму, — саме таку, як я в сні бачив. Сопух густим чорним стовпом бовдурився з неї. Але що найстрашніше, — з тої ями чутно було такий крик, плач і завід , немов там у муках конають тисячі людей.
— Що там такого? — питаю, здригнувши.
— Лізь, побачиш! — каже она. — Се моє царство!
І понесла мене в темну, відразливу глибінь.
8. Доля ріпників
Я очутився, треба вам знати, у такій якійсь страшенній западні, що не то, аби-м зроду коли бачив, але й у сні подібної не видав. Зразу нічо, лиш тьма-тьменна доокола. Лиш крики якісь, і писк, і виск, аж мороз по тілі пробирає. Далі провиджую троха. Призираюся… Що такого? Нібито штольня така, темна, тісна а далека, — ніби щось такого. А людей повно, — а всьо ріпники . І всі они такі чорні на лицях, і такі нужденні, і такі аж страшні з виду. Той з рискалем блудить, той з мотиков, тамтой з оскарбом . Усі снуються, повзають — ніби чогось шукають.
— Чого вни шукають? — спитав я Задуху, що стояла побіч мене.
— Дивися, — будеш знати, — сказала она.
Аж ось туй недалеко мене крик розлягся. Приглядаюся ближче. Ріпник. І чого він так заводить? Я вдивлююся в нього ще ліпше… Господи! Що йому таке? Права рука і права нога в нього потрощені на камуз . Кров обстила, кістки подрухотані стирчать. А він штильгукає та все кричить: "Віддай ми моє здоровлє, — окаяннику, жиде! Возьми собі тоту прокляту заробленину! Возьми си мої гроші кроваві, — всьо возьми! Лиш віддай ми моє здоровлє! В мене діти дрібні! Без руки не зароблю на них! Моя хата далеко! Без ноги не зайду до неї!".
Я окаменів, прислухаючися тому зойкові.
— Що йому такого? — спитав я.
— Нічо, — сказала Задуха. — Робив два місяці в ямі, а перед виплатою жид, ніби ненавмисно, пустив на нього дилину згори. Ну, попався в мої руки.
Я не дослухав єї бесіди. Другий голос обізвався близ мене. Се дитеня малесеньке повзло по землі. Ледве-м доглянув. Повзе, бідне, — а все пищить: "Ма-ма! ма-ма!.. папи! папи!.."
Я здригнув.
— А тото біднятко? Що з ним? — питаю. Задуха озирнулася.
— Про дитину питаєш? Е, та їх ту в мене тисячі! Або що? Голод, і холод, і недуги, і всілякі способи дають їх в мої руки!
Господи! Тепер я ще ліпше провидів. Що ту людей у тій пропасті! Що парубків, дівчат, жінок, діточок маленьких! Мати божа! А кождому приглянься, то аж ляк перейме. Ту лице страшно змарніле від недуги й голоду, — там обпухле тіло, мов у топельника (— І немало їх ту тоне! — замітила она. — Бачиш, ями, котра пуста, такі й стоять отвором, — води наплине, — ну, а впасти ци сяк, ци так що за штука?), другі знов чорні і страшні, як головні на огнищі. (— Ну, — каже Задуха, — і огонь ми не раз багато послужив, — чому ні! Аби лиш до ями ввірвався! Там він дома!)
І страшно, і жаль стало мені тих людей.
— Так се, — кажу, — всі тоті люди в ямах погибли?
— Аякже.
— І багато ж їх ту?
— А, сам бачиш, що не мало. Та й то ще не всі, ходи дальше!
Ми полинули тов штольнев. Штольня ширшала перед нами, — а все ж таки духота була страшенна. Нараз ми остановилися. Знов я придивлююся. А се що такого? На землі, кілько оком засягнеш, — усюди люди лежать, — а найбільше парубки, молоді, статні, мов яворі розкішні. Лежать за покотом, густо, — коло них оскарби та рискалі. Лиця сині, кулаки зціплені, очі широко отворені.
— Що з ними? — питаю я.
— А що ж? Се тоті, що подусилися в ямах. Правда, їх багатенько? Ци як ти гадаєш?..
Она всміхнулася, — та так якось страшно, що я весь здригнув.
— А що? Бачу, тобі не дуже приємно в моїм царстві? А знаєш, — ту, між ними, ось уже й тобі місце готове було. Але я ласкава на тебе, небоже. Не одного з ось тих я взяла, скоро перший раз уліз у яму. А на тебе маю милосердє. Ще тя той раз пущу. Але як скоро би-сь поважився другий раз, — то всьо пропало.
В мене аж зуби зо страху задзеленькотіли.
— А одже ж, — кажу, — Матій день у день у ямі, а йому нічого.
— На нього он тут готове місце. Не забавиться, небоже, — прийде й він.
Я одебелів, — просити зачав, — бігме, Матію, — аж плакав, так просив… Ні та й ні.
— Дай, — каже, — спокій! Не я ту маю до розказу. Є вищі від мене, — їх слухаю. Але от, щоби ти не гадав, що се вже ти бачив ціле моє царство, — то я тобі покажу більше.
— То се ще не ціле? — скрикнув я в розпуці. Оглянувся назад… Боже моцний! Далеко, далеко тягнеся проклята штольня. Покалічені страшилища, потоплені, голодом, стужею, огньом, хитростю і всякими штуками поморені ріпники наповняли єї. І се ще не всі! Мені затьмилося в голові. Я неначе в обморік попав.
9. Життя ріпників
— Ну, дивися і знай! — заговорила мені Задуха грімко над ухом. Я схопився. Кругом темно. Якийсь холод протягає. Я дивлюся, — а се я вже наверха, в Бориславі. Так, то Борислав!
— Ну, що? — питає она. — Видиш? Пізнаєш, де ми?
— Пізнаю, — кажу. — Ми вже наверха, не в ямі.
— А видиш! І ту моя власть велика. Ходи. Я ти покажу.
Ми ввійшли в якусь ніби хату, ніби шопу величезну. Крізь діряві стіни тягло холодом. Земля сира, мокровата під ногами. На землі одно при другім тьма-тьменна людей. Не одного я видав давніше ци то при корбі або при млинку, ци то при вибиранню воску або при магазині, ци де-будь. Їх правдиві ріпники , що в яму лазять, не поважають ні крихти, дивляться на них згори і величають "капцанами". Було ту немало дівчат і хлопців, немало старих бабусь і дідів, — усякі люди були. Они спали всуміш. Часом декотре крикне крізь сон, — то знов друге довго закашлявсь.
Довго ми дивилися на них. Далі Задуха перша промовила:
— Видиш, — кілько їх? Они всі мої!
— Боже мій! — скрикнув я. — Всім їм ту загибати!
— Не скорше, то пізніше. Коли хто до сіней увійшов, — то вже й до хати треба. Се мої сіни. Але хіба ж они дурно роблять, — не зароблюють нічого, ци що? Ось, бачу, сесь старенький дуже щось стогне і крушняєсь, — та, бач, поприлягали му руки: не може встати. Він лишень до завтра ту забавить. Але що він? І других немало… Не подовжать ту. Всіх заберу до себе. Ти кажеш: хіба дурно роблять? Я ти кажу, що ще гірше, ніж дурно! Не тілько здоровля і сили они ту пророблять (а ти й сам здоров знаєш, що й єї пророблять немало, — от хоть би й при корбі!), — кілько стратять саме за свою заробленину.