— Тепер, принаймні, всьому кінець! — сказала Ріна й, одійшовши вбік, притулилась спиною до стіни.
— Ну, це... Це якась... Я не знаю! — гидливо й обурено сказав раптом Гомункулюс і, схопивши свого портфеля, вибіг із кімнати. Ось глухо спитав:
— Справи всі? Можна йти?
Йому ніхто нічого не одповів, і він також вийшов, ні на кого не дивлячись.
Степун сидів роздавлений, розтеряно дивлячись то на Ріну, то на Юрія.
Раптом Юрій якось зразу перестав посміхатись і так, ніби нікого з сторонніх в хаті не було, неголосно звернувся до Ріни:
— Ти, може, мала рацію, Ріно, але ти могла це инакше зробити.
Ріна дивилась в світло лямпи й нічого не одповідала. Високі груди її піднімались частіще й вище, ніж звичайно.
Степун, зачувши "ти", зараз же швидко підвівся й звернувся до Крученого:
— Ходімте, товаришу. Нам, здається, по дорозі?
Кручений згортав пуделка в газету. Не докінчивши, він узяв їх з газетою під пахву й проговорив:
— Так, так! Нам по дорозі...
Не прощаючись з Ріною та Юрієм, вони якось винувато вийшли з кімнати.
Ріна ворухнулась, глибоко зітхнула і перевела погляд на Юрія, немов говорячи ним: "Я знаю, що я зробила, ти маєш право навіть убить мене. Бий, я жду, я хочу, щоб ти бив".
Але Юрій в'яло провів долонею по лобі й по носі, як то роблять дуже п'яні, озирнувся і сів на місце Гомункулюса. Сперши голову на руку, він, нічого не кажучи, задушливо дивився кудись повз Рінині ноги. Нарешті так же в'яло і з усиллям проговорив:
— Скажи, ти... це зарані обдумала?
— Ні! — твердо одповіла Ріна. — Я не знала сама, що так вийде.
Юрій помовчав.
— Значить, ти хотіла... серйозно вінчатись?
— Про це не будем балакать. Все одно тепер кінець... Тепер всьому кінець!
І раптом, одвернувшись, вона припала головою до стіни, притулила руки до лиця і, підкидуючи плечима, гірко заплакала.
Юрій швидко повернувся всім тілом в її бік.
На лиці його одбивалось найщиріше здивовання. Він сидів так з хвилину, потім устав і підійшов до Ріни.
— Чого ти, Ріно! — обережно і ніжно спитав він. — Скажи, чого ти плачеш... Рінусь, га?
— Н... не знаю... — шопотом сказала вона і ще жагучіще заплакала.
Юрій машинально почав піддержувать її за лікоть, який підскакував з плачем її, і знов сказав:
— Скажи, Ріно... Мені треба знать, розумієш. Треба… Бо я так не можу піти... зовсім.
Ріна потрохи затихла, немов сама думаючи над тим, чого вона плакала.
— Не знаю, Юру... — нарешті, не повертаючись до його, але вже без сліз заговорила вона. — Може, того, що так... тебе образила, боляче тобі зробила... Може… що кінець...
— А чого ж кінець? — ледве чутно й посміхаючись, спитав Юрій.
Ріна подивилась на його почервонілими очима, які від мокрих повік здавались обтиканими чорними стрілками.
— Чого кінець? — здивовано спитала вона. — Ти думаєш, що тепер, після цього може не бути кінця?
Юрій боляче посміхався.
— Думаю.
— Ти це серйозно говориш? — похмурила брови Ріна.
— Серйозно. Я скажу більше, я згожуюсь на твою пропозіцію... себто на Херсон...
Ріна широко дивилась на його, помалу вся освітлюючись. Юрій, помітивши це, поспішно додав:
— Тільки не зараз, Ріно... Почекай... Я признаю рацію за тобою... Це нічого, що ти при всіх... Це, може, навпаки, якраз добре, так і треба... Тільки, ти чекай, я хотів щось сказать... Ну, так. Та не думай про образу... Образи нема. І не можна це. А от що... Я скажу тобі мою рішучу одповідь через місяць... Добре? Ти прости мені, що я хотів тебе присилувать вінчатись... Я знав, що ти згодишся. (А якби згодилась, було б ще гірше. Я б собі потім не простив.) Почекай, Ріно, я хочу все сказать. Ти все ж таки не думай, що я зовсім поганий. Я не через те... Але через місяць я тобі все скажу. Я скажу вже рішуче. Тільки так брати шлюб, як "я" хотів, я не буду... Коли хочеш, можем вінчатись, але не так, як я хотів... Себто не вінчатись, а жити... Власне, й не жити, бо я й не думав цього, я сподівався, що ти одмовишся... Ах, Ріно, я знаю, що ти не розумієш... Не можу тобі сказать. Тільки не думай, що не люблю. От через те, що люблю, от у цей вечір бачу це, от через це й хочу тобі через місяць тільки дать одповідь... А може, й раніше. Ні, через місяць, і навіть коли трохи більше, то це нічого, ти не турбуйся... Я, знаєш, виїду звідци на місяць. І писать не буду, і адреси не дам... Не, питай, Ріно, я не можу сказать... Ну, а тепер я піду, я дуже... змучений... Я мушу... Словом, через місяць. Ти віриш мені, що я не тікаю?
Ріна тихо сказала "вірю", хотіла спитать щось і, здержавши себе, повторила:
— Вірю, Юру.
— Ну, а тепер я піду... Прощай.
Він простягнув їй руку. Ріна взяла її обома руками, притулила собі до грудей і, подержавши, випустила.
— Ну, іди,— шопотом сказала вона.— Я буду чекать.
Юрій помалу пішов з хати. Але коли він був уже коло дверей, Ріна поспішно нагнала його, обхопила ззаду і, повернувши до себе, соромливо, благаюче, з мукою проговорила:
— Прощаєш мені? Прощаєш?
— Ріно, нема ж чого прощать... Тут гірше єсть... та... Ну, прощаю, коли ти хочеш...
Ріна взяла голову його в свої руки, довго дивилась йому в лице чудними очима і помалу промовила:
— А все ж таки ти мій муж. Правда?
Не ждучи відповіді, вона хутко, як крадучи, почала цілувати його. Потім одчинила двері і злегка штовхнула.
— Іди. Годі.
Юрій вийшов.
7.
На другий день після одвідин братіка Клим-Клима Вадим вранці одягся і пішов з дому. Саламандра зустріла його в сінях і сердито буркнула:
— А самувар?
Вадим живо повернувся до неї і занадто весело сказав:
— Мені самувару не треба! Я буду у знайомих пить. Дякую дуже.
Вийшовши на двір, він почув, що його якось хитнуло і стало дуже холодно.
"Мені треба б з'їсти", —подумав він машинально. Але навіть на папироси не було, а курить хотілось нестерпно. "Я вчора вранці їв чи позавчора?" — невідомо для чого став він пригадувать і, забувши, пішов швидче. Чи від голоду, чи чого иншого, стан був якийсь нерівний, — то поривчатість, то занадтий спокій і задумчивість.
Ранок був морозний, і на всіх бородах круг рота лежав іней. Болото на брукові зашкарубло і фонтаном чвакало на калюжах, коли їх роздавлювали колеса возів. Скрізь димилася пара: з ротів, з дверей трактирів, з ноздрів коней і собак. Дерева стояли тихо, непорушно, немов боячись втрусити з своїх змерзлих гиляк сріблястий порох. Сонця не було, але далеко вгорі небо ясніщало і наливалося рожевістю.