— Все це пропагандистські брехні,— заявив він,— або ж звичайна перевірка, про всяк випадок. Вони тільки й марять шпигунами,— закінчив з гідністю й перевагою військового моряка і порадив плюнути на Філліпс-Джонса та підшукати собі роботу в іншому відділі.
— Моє покликання саме в цьому,— одказав Руперт.— І я не можу гаяти часу, поки вони награються в розвідників. У мене зараз стільки роботи!
— Тоді доведеться ждати...
— Чого?
— Не знаю, Руперте. їй-право, не знаю,— признався той.
Ніхто не відав, звідки саме надійшла вказівка перевірити Руперта. Заступник міністра показав йому листа з військового міністерства, що був копією того, який одержав Філ-ліпс-Джонс. Друзі з того ж міністерства казали, що недовіра до всіх зараз у великій пошані: на будь-кого, хто спілкується з росіянами, дивляться, як на чорта. Проте вважали, що це необхідно, бо тільки так можна задобрити американців. А ті страх як налякані своєю поразкою в Кореї. До того ж уся робота Руперта пов'язана з діяльністю їхньої розвідки...
— Не треба було брати російську нагороду,— сказала Джо. Вона не гудила його, а просто хотіла знайти якесь пояснення всьому, що відбувалося. Злість проти американців поєднувалась у неї з незадоволенням Рупертом, котрий завів стосунки з росіянами.— Навіщо тобі це? — не вгавала вона.— Хто вони для тебе, ці росіяни?
— Ніхто,— погоджувався він.
— Тоді навіщо...
Йому важко було сперечатися з нею і навіть з самим собою. Тому вирішив махнути на все рукою, щоб не опинитися в становищі, ще гіршому, ніж на крижині. Там йому
загрожувала фізична смерть, а тут — моральна. Адже нищилися усі підвалини його життя.
Ні, він не дозволить їм вивести себе з рівноваги. Самодисципліна, якою керувався завжди, допоможе йому й зараз.
Проте він нізащо не хотів їм піддаватись, бо знав, що вся ця підла гра з брудними натяками й погрозами мас лише одну мету — здолати його, примусити чинити так, як хочуть вони, за ласкавий дозвіл повернутися в установу. Отже, вирішив будь-що триматися. Правда, не минуло й тижня, як Водоп'янова випустили і навіть дозволили повернутися на батьківщину.
— Отже, Олексій вільний і їде додому! — радів Руперт. Та це лише під'юдило Джо: вона не розуміла, чому він
так опирається, чому не поверне росіянам нагороду.
— Ні! — вигукнув Руперт.— Якщо росіяни зробили мене героєм, то я ним і буду.
— Ти як дитя,— не вгавала Джо.— Гірше, ніж дитя. Навіщо тобі всі ці неприємності?
Вона не розуміла, що коли в ньому стикалися гідпість і жадоба діяльності, гордість перемагала. Так було й зараз. Йому вже пізно міняти вдачу.
* * *
Але на цьому не скінчилося. Уонском заїхав до нього, погрався з Тесе, закурив люльку, випив трохи віскі й заявив:
— Коли вони вже заповзялися, то повік не довірятимуть. Розвідка — смердюче болото.
Він щиро обурювався, як і інші друзі. Отож порадив звернутися до одного типа в Хорнчерчі, що вів його справу.
— Це несусвітний дурень, проте тобі належало б піти до нього та поговорити начистоту.
Руперту ні з ким не хотілося говорити, але ж не можна було терпіти непевності, особливо тепер, коли Олексій повернувся додому. Тому він сів на автобус, доїхав до Хорнчерча і розшукав "несусвітного дурня", котрий сидів у своїй конторі на підвіконні, читаючи "Тайме". Волосся в цього "секретчика" було руде, хвилясте, а очі кололи тебе наче голки.
Руперт назвав себе і заговорив:
— Мені невідоме ваше ім'я, проте... "Йолоп" не витримав:
— Як ви розшукали мене? Хто вам сказав?..
— Завжди хтось відає про те або інше...
— Але ж сюди забороняється входити!
— Можливо. Та коли я вже тут... Мені сказали, що це вам я мушу сповідатися, отож дозвольте.
Тому нічого більше не залишалося. Він назвав Руперто-ві своє ім'я — Ферфекс — і запропонував сідати. Потім узявся розглядати його і вмить заспокоївся, вважаючи себе знавцем людської натури. До того ж те, в чому звинувачували Руперта, було дурницею, і Ферфексу зоставалося лише мобілізувати весь арсенал професійної підозріливості, аби вловити хоча б тінь сумніву на обличчі опонента. Руперт хутко здолав його, і він признався, що для перевірки не було жодного приводу, окрім вимоги американців перевіряти кожного, хто спілкувався з росіянами. Руперт запитав, чи справді вони вірять, що Водоп'янов міг завербувати його?
— Таке цілком можливе,— сумно відповів той. Руперт знову висміяв це і висловив гадку, що не може
Ферфекс бути таким дурним.
— Ви ж англієць, а не янкі,— підкреслив він.— До того ж як у таких умовах він міг би завербувати мене? Одне-однісіньке, чого він прагнув,— це вижити!
Ферфекс пояснив, що американці просто бояться будь-яких контактів з росіянами.
— По суті все тепер залежить од вашого шефа,— закінчив він.
— Уонскома?
— Ні, од Філліпс-Джонса. Хіба не він керує вашим сектором чи відділенням. Я завжди все плутаю...— щиро признався він Рупертові.
— То все це витівки Філліпс-Джонса?
— Атож. Коли він заспокоїться, то ми — теж. Він мусить подати наші висновки міністру із своїм присудом.
— Хай би Уонском, він — вищий за посадою.
— Ні, сектором відає Філліпс-Джонс і мусить стежити за збереженням таємниць.
— Отак?
— Еге ж,— незворушно кинув Ферфекс. Його втаємничене серце не забилося, проте очі шукали співчуття. Хіба ж усі вони не солдати й не люди? Чи задоволений він?
Руперт не глянув на нього й не зрозумів, що бути таємним гвинтиком із втаємниченим серцем не так-то легко.
Він просто залишив його в оббитій фанерою кімнатці, за стареньким дубовим столом, з його уявою про всіх людей, що вони, мовляв, тільки й здатні порушувати закони.
* * *
Руперт був певний, що все скінчилося, проте Філліпс-Джонс вислухав його з подивом. Як йому вдалося розшукати Ферфекса? Хто йому сказав? І за яким правом він вирішив безпосередньо звертатися до нього? Руперту все це було дивно. Він відвідав його, і край. Та Філліпс-Джонс вважав це нечуваним, щоб людина під підозрою отак поводила себе! Яким чином йому вдалося відшукати працівника військової розвідки?
— Хіба не все одно? — розсердився Руперт.
— Та це ж бунт! — вигукнув Філліпс-Джоне— Ви втрачаєте почуття міри! Яке ви мали право?
Йому навіть відібрало мову, а Руперт не розумів, чого так казитися. Вони начебто розмовляли різними мовами. Те, що Рупертові здавалося цілком звичайним (звернення до тієї чи іншої особи без будь-яких посередників і зволікань), Філліпс-Джоне вважав крамолою. І як тільки він міг так вчинити? Що ж тут такого, думав Руперт, він просто хотів захистити себе.