Він був тоді дуже самотній і вперто шукав віддане й гаряче серце, яке зігріє його й дозволить жити, як йому хочеться,— без зайвого обмеження волі й без надмірного попускання віжок. Джо хвилювалась, але не злякалась деяких вад його характеру і навіть тих суворих правил, яким він підкоряв усе своє життя. Він хотів бути, як усі люди, досвідченим і корисним. їй навіть легко було любити таку переконану, чесну й щиру людину, яка нікого не гудила й жартома ставилась до її гарячкувань, котрі навіть Джо іноді дивували.
Поговоривши з підполковником Муром, вона погукала служницю-італійку:
— Анджеліно! Витри-по телефон. Він геть засмальцьований.
— Це все діти, міз Ройс.
— Які там діти! Ти,— розсердилась Джоанна,— вічно базікаєш із своїми калабрійками. І про що тільки можна говорити? Годі, роби, що кажуть.
— Добре, міз Ройс.
їй не хотілося сваритись, і все ж Анджеліна щоразу дратувала її. То була вперта й настирлива дівчина — попусти віжки, і вона прибере все до рук. Вона впливала і на шестирічну Тесе, хоч та була викапаний батечко, навіть серйозне й рішуче личко нагадувало його.
— Що будемо варити, міз Ройс? — спокійно звернулась Анджеліна.
— Не знаю. Смаж рибу,— буркнула Джо.
— Добре. А що робити з; рисом?
— Слід було викинути його ще вчора,— знову підняла голову Джоанна, та раптом згадала про пса.— Віддай його Фіджу.
— Йому може зашкодити.
Анджеліна не витримала. Цій дівчині все байдуже. Хоч вона знає про Руперта! Як можна бути такою жорстокою? Джо приховувала своє горе, та чомусь вимагала іншого од Анджеліни. її дратувала незворушність дівчини, ота її покірливість, попри всю непіддатливість характеру, своїй долі. Звичайно, й вона вміє страждати. Коли б хто вмер, дорогий для неї, вона б пролила не одну річку сліз біля чорного катафалка, який тягтиме осел по голих і сірих горбах рідної Калабрії, хоч мине час, і селянська праця знову покличе в поле, висушить її сльози й зробить такою ж суворою та черствою. Хоч Руперта вона любила, як і вони. Чому ж жодного разу навіть імені його не згадала?..
— Ти надто довго тримаєш їжу в холодильнику,— мовила Джо.— Рис треба було викинути ще вчора. Колись ти отруїш мені дітей...
Анджеліна образилась.
— їх я ніколи не отрую! — кинула гнівно і вийшла.
Джо знала, що Анджеліна плаче. Врешті-решт хвилювання відбилися й на ній. Джо сама відчула сльози на очах: їй було соромно за оту дурнувату жорстокість і злість. "Ні! — наказала вона собі.— Не смій ревти!" І метнулася до ванни: вмити лице й трохи заспокоїтись. Та, сівши оа край, почала гірко оплакувати Руперта. В двері постукала Тесе.
— Впусти мене.
— Чого тобі?!
— Треба...
— Йди в ту, що на першому поверсі.
— Там холодно, і двері не зачиняються. Джо вмила лице й сердито одчинила двері.
— Чому ти скрізь волочишся за мною хвостом?
— І зовсім не за тобою! — одбилася Тесе, як Анджелі-на.— Мені просто потрібно було в ванну.
* * *
По обіді Джо навідала приятелька, доктор Меріен Крей-форд, щоб розпитати, чи немає яких новин. Та повідомила, що жде офіцера з Управління ВПС, котрий щось таке чув.
— Коли погане, я накладу на себе руки,— мовила Джо.— Боже, як мені набридли вибрики Руперта! І чого раптом його понесло в Арктику? Ніхто ж не примушував. Міг би й відмовитись. Та хіба йому дорога сім'я? Робота — от що для нього найважливіше! Він став іноді просто нестерпним...
Меріен лагідно погладила її по голові — вона була на десять літ старша й спізнала чимало горя.
— З вами теж нелегко було б, якби вас так виховували...
— Я була ще дикіша за Руперта! — заявила Джо.
Вона виросла на кордоні Кумберленда в родині збіднілих фермерів, які вперто наслідували спартанські традиції. До всього, що не стосувалось її особисто, ставилась з підозрою, як, мабуть, чинив би кожен її земляк, волелюбний шотландський стрілець, КОЛИ б і досі точились війни та чвари з англійцями, а не кінчилися поневоленням Шотландії, хитро обманутої своєю сусідкою.
— І все ж з вами можна ладити,— під'юдила Меріен.
— Ненавиджу англійців. Краще вже бути чортзна-ким...
— Т-с-с! — заспокоїла її подруга.
Та Джо нелегко було вгамувати. Вона почала шпиняти Меріен, потім затіяла суперечку відносно продажу будинку, бо та вважала, що слід купити менший. Навіщо їй аж дев'ять кімнат? Джо відповіла, що та нічого не розуміє. Коли Руперт зрікся своєї спадщини, це було необхідно, адже він розфиркав усе ще до одруження з нею. А цей бу-
динок у Гемпстеді лишився саме завдяки їй. "Мусимо ж ми мати будинок,— усовіщала вона чоловіка.— Я ні за що не піду в найману квартиру з малими дітьми. Отямся, Руперте!" Він наполягав, що такий величезний будинок завдасть їм більше клопоту, аніж він того коштує. Він-бо й так усе своє життя мерз у холодних хоромах і хотів би зігрітися в затишному мешканні. Та Джоанна добре знала, що таке бідність, аби дозволити йому це. Вона навіть слухати не хотіла про обмін. Заявила, що він може переїхати куди хоче, а сім'я залишиться тут. Руперт страшенно кохав свою вагітну чорняву дружину, але несамовито продовжував наполягати на своєму, та згодом усе ж таки здайся. "Авжеж, навряд чи мені вдасться купити в Лондоні квартиру з двома ваннами..." Він попросив матір не продавати будинок і переписати його на Джо. Отож це її будинок, і вона ні за що не продасть його, скільки б він там не обходився. Навіщо ж Меріен дратує її?
— Ти сьогодні просто не в гуморі,— відказала Меріен.— Ну що ж, продовжуй, коли тобі так хочеться!
— Але ж це так. Навіщо нам продавати його?
— Бо Руперт мав рацію. Він занадто великий,— очі її наповнились слізьми співчуття до нещасної подруги.
Меріен вважала, що Руперт загинув і що підполковник Мур підтвердить цю звістку. їй не хотілося бути при цьому. Бідна Джо! Хоч вона й не без засобів, скоріш навпаки: розбагатіє після смерті чоловіка; але дивитися на її страждання, коли Мур принесе оту звістку...
* * *
Підполковник Мур приїхав, як він сам казав, не втішати Джо, а сповістити їй правду. Він теж мав сім'ю — двох хлопчиків і дочку, трохи старшу за Тесе, з якою він одразу ж познайомився. "Люба моя",— звертався він до неї. То був сивий привітний чоловік, котрий признався, що мало знав Ройса; він одверто розглядав Джо, щоб довідатись, яка дружина в того дивака. І бачив перед собою спокійну, витриману жінку, яка не дуже й спішила почути його новину, бо наперед знала, що нічого втішного не почує.