"Вона мені все одно не повірить",— думав Мур, дивлячись в її схвильовані очі й бліде насторожене обличчя. — Правду кажучи, ми майже нічого не знаємо...
— О, не кажіть цього! — перебила Джо.— Так таки й не знаєте? Я вже стільки разів це чула...
Мур лагідно всміхнувся.
— Добре. Не буду казати.
Він щойно прилетів з Туле в Гренландії і, як йому вдавалося, розумів, що трапилось.
— Тоді кажіть, не мучте,— нетерпляче попросила Джо.
— Очевидячки, в той день зірвалась шалона магнітна буря, а в них на борту був лише короткохвильовий передавач. Розумієте, саме ці хвилі тоді не працюють. Просто фатальний збіг обставин. Ми кілька годин не мали з ними зв'язку. Та американські радари "бачили" їх, аж поки вони чомусь не пішли на посадку... Ось що почув я в Туле...
— А як це розуміти? — запитала вона.— Він живий?
— У них, можливо, щось трапилось або вони помітили щось на крижині,— терпляче пояснив він.
Джо дратувало його тугодумство, і в той же час вона була дуже налякана.
Підполковник устав, щоб трохи розім'ятися.
— Розумієте, місіс Ройс, ці радари — гарна штука, але не зовсім. Вони ще не досконалі. Радари засвідчили, що літак якийсь час знижувавсь. Тобто летів так низько, що за ним важко було стежити. Може, вони навіть сіли...
— Куди? На кригу? Підполковник здвигнув плечима.
— Так. А може, в них щось зіпсувалося, і вони потім полагодили. Важко сказати.
— То як же все це розуміти? — роздратовано повторила Джо.— Я просто нічого не второпаю. Чому Руперта не виявили серед уламків, коли його друзі розбилися в Туле? Де він? Ось що я хочу знати.
"З нею треба бути обережним",— напучував себе Мур. І знову сказав з властивою йому чемністю:
— Ця Арктика сповнена стількох таємниць,— викладав він по клаптику свої відомості, і Джо ледве стримувала роздратування.— Ось у чому труднощі. Американці приховують, росіяни — теж, та й ми не хочемо пасти задніх. Не знаю, що вам розказував Руперт, коли одлітав на острів Мельвіль, бо й сам він навряд чи знав щось напевне. Його робота стосувалась особливостей погоди — тобто повітряних мас у верхніх шарах атмосфери, це для нас дуже важливо. Бо це вирішує проблему радіоактивних опадів...
— А що мені до того? — вигукнула Джо.
— Справа не лише в цьому. Підводні човни й літаки з обох боків невпинно обстежують полярні зони з військовою метою. Американці, як ви, очевидно, знаєте, мають там свою найбільшу військову базу в Туле і широченну мережу радарних станцій...
Джо вже нічого й не чекала і підозріло стежила за ним. Чому він одверто не каже?
— Ви маєте на увазі, що Руперт займався чимось незвичайним? Ви це хотіли мені сказати?
Той знову посміхнувся.
— Та ні, не таким-то й незвичайним, місіс Ройс. Розумієте, вони, мабуть, помітили щось підозріле. Ось що нас турбує...
— А мене турбує доля мого чоловіка! — нагадала вона.— Що трапилося з ним?
— Ми теж уболіваємо, місіс Ройс. Але ж справа не лише в тому.
— Все інше мені байдуже...
— І все ж,— поспішив він, бачачи, що вона сердиться,— американці вирішили, як тільки розпогодиться, послати на пошуки літак. Ось що я хотів вам повідомити.
Та Джо раптом ніби вогнем обпекло: вона зрозуміла, що він хоче вернути їй втрачену надію.
— Послати літак? Куди? Отже, вони знають, де він...
— Та ні ж бо! В тому-то й справа,— сказав Мур. При всій своїй чемності, він розраховував поступово переконати її, що не слід покладати великих надій.— Зимою важко шукати в Арктиці. Погода завжди несприятлива, і бачити що-небудь просто неможливо. Але я виявив дивні речі: ні рятівного спорядження, ні парашутів серед уламків "дакоти" не було. Це й дає надію...
Джо ледве не кинулась на нього.
— Надію!.. Яку надію?
— Може, він плигнув з парашутом?
— На кригу?
— А чом би й ні! Проте я не хочу давати вам якусь певну надію. Все це лише припущення.
— Чого б раптом йому плигати? Мур похитав головою.
— Це нам зовсім невідомо, і саме це ми мусимо з'ясувати.
— Якщо його не виявлено серед уламків, де ж тоді він?!
— Можливо, десь на кризі,— сказав Мур,— Та це малоймовірно, місіс Ройс. І все ж ми пошлемо туди літак.
Нерви її більше не витримували. Дивно навіть, як вона не збожеволіла того дня.
— То мені знову доведеться ждати?..— слізно спитала вона.
— Боюсь, що так. Адже погода...
— О, я вже знаю про ту вашу кляту арктичну погоду! — вигукнула Джо.— Вона там завжди погана.
— А до того ж іще лід,— мовив підполковник.— Він постійно ламається й дрейфує. Нелегко буде встановити...
Тут Джо й вибухнула:
— А чом же вони раніше не шукали? Кілька тижнів тому...
— Бо треба було спершу все зважити й обміркувати. Повірте мені...
Вона сиділа, тупо дивлячись у вогонь, і подумки питала себе: "Невже Руперта вже нема? Як же це може бути?"
Якщо він загинув — а вона, здається, починала вірити цьому,— то все стає безвихідним і незрозумілим; ні, вже легше було вважати його живим. Чого його понесло в ту Арктику? Навіщо він вигадав оті свої божевільні принципи — трудитися, давати користь людям? Хіба головна користь не в тому, щоб жити?
— Коли почнете шукати? — запитала вона.
— Все залежить од погоди,— повторив Мур.
Він був пригнічений тим, що так роздратував її. Проте вона не збиралась плакати перед ним. Навпаки, зціпила зуби, стала підкреслено чемною і тільки й ждала, щоб він пішов. Мур інтуїтивно вгадав, що ліпше мовчати, і поспішив відкланятися, поки її не прорвало.
РОЗДІЛ СЬОМИЙ
Вітер ущух; довга густа тиша запала навколо. Стеля геть змокріла, і по підлозі затарабанили великі краплі. Руперт поринув у важкий сон, а Водоп'янов намагався хоч що-небудь зварити.
— Ліхтар знову погас,— заявив він, коли Руперт заворушився. Бо дотягнутися до каністри з гасом сам не міг.
Примус, що його якимось чудом зумів розпалити, блимав у темряві, і Руперту здавалось, що він вилазить на світ божий з глибоченного колодязя. Адже він проспав цілих два дні.
— Хоч би знову не заснути,— знеможено кинув він у холодну темряву. Спочатку подумав, що вчадів, та потім згадав, що в кабіні аж надто дме, стільки в ній дір та щілин, і тому вирішив, що, мабуть, простудився, бо кожен рух завдавав йому великої муки, а з кожним подихом до горла підкочувався нудний клубок.