— Але ж вони відберуть нам землю з-під ніг.
— Не бійся, синку, бог ласкав. Не кожде таке насіннячко мусить зійти і вирости. Міліони їх летять і міліони їх пропадуть. Та й ми також не без рук. Зробимо, що зможемо, щоб не дати їм занадто паношитися на своїй землі.
Коли настала осінь, я знов поїхав із батьківського дому в світ у школу. Мені не довелося вернутися додому аж за десять літ. Наближаючися до рідного села, я пригадав собі толоку і був цікавий побачити, які поступи зробила за той час будякова армія. Певно, тепер ся толока буде одним будяковим морем, перерізаним хіба одною доріжкою. Я не мав якось відваги запитати про се свойого візника, для того ждав, поки не доїдемо на місце. Ось уже знайомий горбик, по якому закручується змією дорога, ось стара громадська ліса, яку відчиняє перед нами старий дід Панько з насуненою на лисину кучмою, хоч надворі стоїть літня спека. Ось ми й виїхали на толоку. Що за диво! Ані одного — кажу тобі, ані одного будяка з тих гордих велетнів, що тут уперед пишалися такими густими лавами та островами. Десь-не-десь стирчить по одному невеличкому будячкові, але вже зовсім іншої породи, не такої, як мої колишні знайомі. А скрізь на толоці подавньому низенька, густа, м’яка травка, та міліони білих очок маргариток, та де-де біля дороги жовті цвіточки козельцю, та й годі.
Приїхавши додому, я не міг утаїти своєї цікавості і зараз по перших привітаннях запитав батька:
— Таточку, а що то сталося з нашими будяками на толоці?
— А бачиш, синку, дав бог, минулися.
— Та бачу. Але як? Ви переорювали толоку?
— Ні.
— Викосили їх?
— Ні.
— То, може, випалили огнем?
— Де там! Минулися. Поліття на них не стало. Тоді були мокрі роки, а надто понижче толоки пан хотів було поставити млин та загатив річку. От, мабуть, земля на толоці нассалася вогкості, а ті галапаси, видно, злюбили собі та й кинулися рости. А по кількох роках гать вирвало, річка поменшала, земля просохла, і їм не стало поліття. І вивелися. Як прийшли хтозна-відки й як, так і щезли. Щороку їх робилося менше, поки зовсім не перевелися. Бачиш, і така погань має своє поліття.
— На сьому скінчив мій батько своє оповідання, на сьому і я кінчу своє,— мовив учитель до ученика. — Розумієш його, сину?
Ученик глядів на учителя якимись непевними очима.
— То ніби що? Чекати, аж лихо само мине?
— А не забувай про греблю, про ту греблю, що спиняє свобідний біг ріки, що задержує гнилизну і застій і сприяє ростові будяка! Греблю, синку, греблю треба розірвати! Ти бачиш об’яви гнилизни й застою, а не добачив причини, яку треба усунути!
— Розумію тебе! — мовив ученик, зриваючися з місця. — Іду і робитиму, що зможу.
___________
* Обернувши назад, також можна їхати (нім.).— Ред.