— Ви й. медицину відкидаєте.
— Так. Вона була б потрібна тільки для вивчення хвороб як явищ природи, а не лікування їх. Якщо вже лікувати, то не хвороби, а причини їх. Усуньте головну причину — фізичну працю, і тоді не буде хвороб. Не визнаю я науки, яка лікує,— говорив я збуджено.— Науки й мистецтва, якщо вони справжні, прагнуть не до тимчасової, не до поодинокої цілі, а до вічного й загального,— вони шукають правди й сенсу життя, шукають бога, душу, а коли їх приєднують до вимог і злоби дня, до аптечок і бібліотечок, то вони тільки ускладнюють, захаращують життя. У нас багато медиків, фармацевтів, юристів, стало багато письменних, але зовсім немає біологів, математиків, філософів, поетів. Увесь розум, уся душевна енергія пішла на задоволення тимчасових, поточних потреб... У вчених, письменників і художників кипить робота, з їхньої милості вигоди життя зростають з кожним днем, вимоги тіла помножуються, тим часом до правди ще далеко, і людина, як і раніше, залишається найбільш хижою і найбільш неохайною твариною, і все схиляється до того, щоб людство у своїй більшості виродилось і втратило назавжди будь-яку життєздатність. За таких умов життя художника не має сенсу, і чим він талановитіший, тим дивніша й незрозуміліша його роль, бо стає зрозуміло, що він працює на забавку хижої неохайної тварини, підтримуючи існуючий лад. І я не хочу працювати і не буду... Нічого не треба, нехай земля казна-де подінеться.
— Місюська, вийди,— сказала Ліда сестрі, очевидно, вважаючи мої слова шкідливими для такої молодої дівчини.
Женя із сумом подивилась на сестру й на матір і вийшла,
— Подібні милі речі говорять звичайно, коли хочуть виправдати свою байдужість,— сказала Ліда.— Відкидати лікарні й школи легше, ніж лікувати й вчити.
— Правда, Лідо, правда,— погодилась мати.
— Ви погрожуєте, що не будете працювати,— продовжувала Ліда.— Очевидно, ви високо цінуєте ваші роботи. Облишмо ж сперечатися, ми ніколи не порозуміємось, тому що найнедовершенішу з усіх бібліотечок і аптечок, про які щойно ви відгукнулись так зневажливо, я ставлю над усі пейзажі на світі.— І одразу ж, звернувшись до матері, вона заговорила зовсім іншим тоном: — Князь дуже схуд і сильно змінився з того часу, як був у нас. Його посилають у Віші.
Вона розповідала матері про князя, щоб не говорити зі мною. Обличчя її палало, і, щоб приховати своє хвилювання, вона низько, наче короткозора, нахилилася до столу й удавала, що читає газету. Моя присутність була неприємна. Я попрощався і пішов додому.
IV
Надворі було тихо; село по той бік ставка вже спало, не було видно жодного вогника, і тільки на ставку ледве жевріли бліді відблиски зірок. Біля воріт із левами стояла Женя, непорушно, чекаючи мене, щоб провести.
— У селі всі сплять,— сказав я їй, намагаючись роздивитись у темряві її обличчя, і побачив звернуті на мене темні печальні очі.— І шинкар, і конокради спокійно сплять, а ми, пристойні люди, дратуємо один одного і сперечаємось.
Була сумна серпнева піч,— сумна, тому що вже пахло осінню; вкритий багряною хмаркою, сходив місяць і ледь-ледь освітлював шлях і обабіч нього темні озимі ниви. Часто надали зірки. Женя йшла поряд зі мною шляхом і старалась не дивитися на небо, щоб не бачити зірок, які падали і чомусь лякали її.
— Мені здається, правда ваша,— сказала вона, тремтячи від нічної вогкості,— Коли б люди, усі гуртом, могли віддаватися духовній діяльності, то вони скоро дізналися б про все.
— Звичайно. Ми вищі істоти, і коли б насправді ми усвідомили всю силу людського генія і жили б тільки для вищої мети, то, кінець кінцем, ми стали б як боги. Ллє цього ніколи не буде,— людство виродиться, і від генія не лишиться й сліду.
Коли не стало видно воріт, Женя зупинилась і квапливо потиснула мені руку.
— На добраніч,— промовила вона, тремтячи; плечі її покривала тільки сорочечка, і вона зіщулилась від холоду.— Приходьте завтра.
Мені стало моторошно від думки, що я залишуся сам, роздратований, невдоволений з себе і з людей; і я сам уже намагався не дивитися на зірки, що падали.
— Побудьте зі мною ще хвилину,— сказав я.— Прошу вас.
Я кохав Женю. Мабуть, кохав її за те, що вона зустрічала й проводжала мене, за те, що дивилася на мене ніжно і з захопленням. Які зворушливо прекрасні були її бліде обличчя, тонка шия, тонкі руки, її кволість, марнування часу, її книги. А розум? Я підозрював у ній неабиякий розум, мене захоплювала широчінь її поглядів, можливо, тому що вона мислила інакше, ніж сувора, гарна Ліда, яка не любила мене. Я подобався Жені як художник, я переміг її серце своїм талантом, і мені страшенно хотілося малювати лише для неї, і я мріяв про неї, як про свою маленьку королеву, яка разом зі мною володітиме цими деревами, нивами, туманом, зорею, цією природою, чудесною, чарівною, але серед якої я досі почував себе безнадійно самотнім і непотрібним.
— Залиштесь ще на хвилину,— попросив я.— Благаю вас.
Я зняв з себе пальто й прикрив її змерзлі плечі; вона, боячись видатися у чоловічому пальті смішною й негарною, засміялася й скинула його, і в цей час я обійняв її і став цілувати її обличчя, плечі, руки.
— До завтра! — прошепотіла вона і обережно, ніби боячись, порушити нічну тишу, обняла мене.— Ми не маємо таємниць одна від одної, я повинна зараз же розповісти все мамі й сестрі... Це так страшно! Мама нічого, мама любить вас, але Ліда!
Вона побігла до воріт.
— Прощайте! — крикнула вона.
І потім хвилин зо дві я чув, як вона бігла. Мені не хотілося додому, та й нічого було йти туди. Я постояв трохи у роздумі і тихо побрів назад, щоб ще глянути на будинок, у якому вона жила, милий, наївний, старий будинок, який, здавалося, вікнами свого мезоніна дивився на мене, як очима, й розумів усе. Я пройшов мимо тераси, сів на лаві біля майданчика для lown-tennis у темряві, під старим в'язом, і звідси дивився на будинок. У вікнах мезоніна, в якому жила Місюсь, спалахнуло яскраве світло, потім спокійно-зелене — це лампу накрили абажуром. Зарухалися тіні... Я був сповнений ніжності, тиші й вдоволення з себе, вдоволення, що зумів захопитися й покохати, і в той же час я відчував незручність від думки, що в цей же час, за кілька кроків від мене, в одній з кімнат цього будинку живе Ліда, яка не любить, може, навіть ненавидить мене. Я сидів і все чекав, чи не вийде Женя, прислухався, і мені здавалося, наче в мезоніні розмовляють.