— Чуєш, — сказав він у раптовому запалі, — гляди мені й близько туди не підходь, поки я не насаджу там дерева та воно не розкорениться. Там дуже небезпечно. А мені, далебі, й подумати страх, щоб тепер без тебе зостатись.
Він палко й жадібно поцілував її в уста.
— Який-бо в мене ревний коханий! — сказала вона, і в її голосі чути було гордощі за чоловіка й за свою жіночу владу над ним.
— Поглянь сюди, Діді, — він випростав одну руку й широким рухом показав на долину й на гори за нею. — Місячна долина! Яка чудова назва! Ти знаєш, як я на все це дивлюсь і думаю про тебе й про цю красу, мені аж горлянку здушує. І щось таке робиться в серці — я не можу добрати слів на це, але відчуваю, що майже розумію Браунінга та всіх отих пишномовних поетів! Подивись на Гуд-гору, де оно сонце на неї світить. Ото якраз у тому вибалку ми знайшли джерело.
— І того вечора не доїли корів до десятої години, — засміялася вона. — Як ти мене й тепер забавиш, то вечеря поспіє не раніше, ніж тоді.
Вони встали з ослона. Буйний День зняв із кілка дійницю.
— Але ж бо й краса! — вимовив він, спинившися ще на мить глянути на долину.
— Бо й краса! — озвалася й вона і, засміявшись радісно і до нього, і до самої себе, і до цілого світу, пішла в кухню.
І як той старий, що він його колись спіткав, Буйний День з дійницею в руці рушив униз стежкою, весь залитий червоним пломенем заходу.