— Ще й яка правда! — радісно вигукнув Сергійко. — Ми його ледве докликалися звідтіля.
Він сподівався, що Оля ще раз посміється разом з ним. Проте Оля не сміялася.
— Розумієш... Якщо це правда... Ви, хлопчики, набагато хоробріші, ніж ми... І все одно Вітя заховався під ліжко. А що вже тоді казати про мене, коли я дівчинка?
— Ти що — боїшся Бухтика? — здивувався Сергійко.
— Ні... не те щоб дуже, але...
Оля озирнулася. Чудові тут місця, вона про це вже писала мамі. Але надто вже таємничі... загадкові...
На півдорозі до затону стояв бетонований колодязь, оточений з усіх боків клумбами. З цього колодязя качали воду для санаторію.
Оля трохи відсунула ляду і зазирнула всередину.
— Темно як, — сказала вона. — І тихо. Сергійко, а Бухтик зміг би сюди пірнути?
— Звичайно, зміг би! — запевнив Сергійко. — Він куди хочеш може пірнути! Йому аби лише була вода.
І тут Сергійкові прийшла до голови така проста, така блискуча думка, що він ледь по лобі себе не ляснув з досади. І чому ця думка не прийшла до нього раніше? Бухтик скільки разів жалівся, що йому важко діставатися до санаторію — немає по дорозі жодної путньої калюжі. А він, Сергійко, лише слухав та кліпав очима...
"Так, по дорозі до санаторію немає жодної калюжі чи ковбані, — думав тепер він. — Зате є колодязь. А в ньому води стільки, що вистачить не тільки для Бухтика, а й для всіх водяників!"
Вони проминули світлий березовий перелісок і опинилися в рідкому осичняку, котрий майже впритул підступав до завороту лісової річки. Звідсіля, мов на долоні, виднівся просторий, тихий затон.
— Он там, на протилежному боці, оселився Барбула, — сказав Сергійко. — Бачиш — корч ледве визирає з води? Там він і живе.
— Ага, бачу... А Бухтик де мешкає?
— Трохи ближче до нас, отам, де верболіз виходить на чисте розводдя... А ліворуч починаються болота. Дуже грузькі болота, з трясовинами. І десь серед них є галявина, де русалки виконують танок на честь водяницького свята Повного Місяця. І лише цієї ночі люди можуть їх бачити. Так казав Бухтик.
Оля замислено подивилася в той бік.
— Напевно, це дуже гарно, коли танцюють русалки, — мовила вона.
— Напевно, — згодився Сергійко. — Бухтик казав, що так, як танцює Чара, не танцює ніхто... А знаєш, де знаходиться будиночок русалок? Он там, неподалік від старої верби.
— То верба Барбули? — запитала Оля.
— Атож. Його.
— Підійдемо ближче?
Оля сіла біля верби і довго дивилася на оголене коріння старезного дерева. Затим докірливо зауважила:
— Як же тобі не соромно, Сергійку! Давно треба було зміцнити це коріння. Ти ж сам казав, що буде з Барбулою, коли верба звалиться у воду. Невже забув?
— Я не забув, — винувато відказав Сергійко. — Я весь час пам'ятаю про це. Тільки в мене зовсім не було вільного часу.
— Я розумію, — сказала Оля. — Вибач. Ти ж стільки просидів біля мого ліжка. За цей час можна було б не одну, а з десяток верб зміцнити. Правильно я кажу?
Сергійко промовчав.
— От бачиш... А я сьогодні знайшла в кишеньці моєї куртки одну записку.
Сергійка наче морозом обсипало. От зараз Оля стане докоряти йому, або, що ще гірше, глузуватиме. Що ж, нехай. Він знав, на що йде.
Проте Оля сказала дуже просто:
— Знаєш, що ми зробимо? Ми будемо зміцнювати коріння разом, гаразд?
— Ще б пак! — вихопилося у Сергійка. — Тільки це робити не так вже й легко. Треба спочатку відгородити вербу від води верболозовим плотом. А то вимиватиметься земля. А вже потім засипати коріння. Тут не один день треба працювати...
— Ну то й що? — відказала Оля і вперто стріпнула кіскою. — Скільки треба, стільки й працюватимемо. Нехай верба простоїть ще довго.
Вони збігали до слюсаря за лопатами, сокирою і приступили до роботи.
— Тепер вона довго стоятиме, — примовляла Оля.
— Сто років, не менше, — підтакував Сергійко і з хеканням забивав у намул сухі кілки.
Несподівано за спиною у Олі почулося:
— Ось ви де!
Лопата випала з її рук. Дівчинка застигла, не в силі озирнутися.
Проте це був не Бухтик, а Вітько Капустін. Він подав лопату Олі, а Сергійкові сказав:
— Давай допоможу заплітати лозу... — І тут же похвалився: — Знаєте, а спектакль вийде ого-го який! Ох і потанцюють в мене Васько Миколаєнко і цей Бухтик!
— А чого їм треба танцювати? — запитала Оля.
— Тому, що так вже казка складена. Ти що, не читала її?
— Чому не читала? Читала, і не раз, — відказала Оля.
І чомусь їй стало шкода Бухтика.
ЩАСТЯ "НЕЧИСТОЇ СИЛИ"
З деякого часу в лісовому санаторії почали творитися дивні речі.
В найпотаємніших куточках раптом ні з того, ні з цього лунали пронизливі крики. То струсить повітря гучне ревіння водяного бугая. То пугач зарегоче так, що у декого аж мороз по шкірі піде. То над самісінькою головою зловісно закряче ворон...
Від того крику тьотя Клава щоразу хапалася за швабру і обурено проголошувала:
— Ну геть тобі нечиста сила! І звідкіля вона взялася на мою голову?
Трохи пізніше дивні вигуки переселилися з потаємних куточків санаторію до палати, де мешкали Вітько Капустін і Сергійко Микитюк. Час від часу звідтіля долинало таке дружне вовче виття, що здригалися не лише дівчатка чи тьотя Клава, — навіть віконні шибки, і ті тихенько брязкотіли з переляку.
А ще через якийсь тиждень пугукання, виття і ревисько долітали вже з усіх палат, де оселилися хлопчики. Щоправда, варто було тьоті Клаві з'явитися на порозі, як дивовижні крики негайно припинялися і на тьотю Клаву дивилися невинні хлоп'ячі обличчя.
А через хвилину все починалося знову.
Для дівчаток настали нелегкі часи. Вони не знали ні хвилини спокою. То несподівано з-під дверей до палати з шипінням забіжить загадковий вогник і почне гасати навколо столу. Або хтось постукає в двері і хрипким голосом оголосить, що він не хто інший, як Бармалій і просить впустити його погрітися.
Навіть речі — і ті почали поводитися незвичайно. Раптом без ніякої на те причини здіймуть гучну метушню мильниці на туалетних поличках. Кеди маленької Наталі Гаврилюк двічі без сторонньої допомоги видиралися на височенний шпиль головного корпусу. А так, як злізати з нього вони ще не навчилися, то їх вирятовувало все дівчаче відділення.
Після цієї подорожі кеди цілий день пролежали під ліжком. А наступної ночі видряпалися на верхівку найвищого в цих місцях берестка.