Насос одразу запрацював потужно і рівно. Дядя Костя остовпів.
— Хто... хто це зробив? — хрипко запитав він.
— Бухтик, — відказав Сергійко і показав на товариша. — Це його робота.
— Ти? — вражено скрикнув дядя Костя і знову широко розкрив свої обійми. — Рятівнику мій рідний, йди-но сюди! Розкажи, як тобі це вдалося?
Проте Бухтик був уже далеко. Рятуючись від подяки, він щодуху мчав до затону.
СПЕКТАКЛЬ
— Не хочеться мені іти на цей спектакль, — сказала Оля. — Шкода Бухтика.
Сергійко замислився. І справді, не дуже вдячна роль випала бідолашному Бухтикові. Весь час він мусив потрапляти в скрутне становище.
— Нічого не поробиш, так вже написана казка, — нерішуче відповів Сергійко.
— Все це правильно, — згодилася Оля. — І все ж таки шкода Бухтика.
— Гаразд, — сказав Сергійко. — Я йому передам, аби він не дуже слухався. Нехай грає, як йому самому хочеться.
Оля повеселішала і почала збиратися до клубу.
Коли вони прийшли, зала вже була заповнена вщерть. Весь санаторій знав про те, що роль бісеняти у казці виконуватиме надзвичайно талановитий хлопчик з дивацьким іменем Бухтик.
— Ну просто тобі викапаний бісик! — гаряче доводила своїй сусідці білява Наталя Гаврилюк, чиї кеди полюбляли самостійно мандрувати по дахах і деревах. — А вже нащо хоробрий цей Бухтик, нащо відчайдушний! Ти чула, як він сміливо стрибнув у колодязь?
— Чула, — відказувала сусідка і не зводила погляду з завіси.
Прийшли не лише діти. Чимало було і дорослих. Біля входу примостився дядя Костя. Неподалік від сцени сиділи Микола Володимирович і тьотя Клава. Вони посунулися, звільнюючи місце для Олі.
— А ти? — запитала Оля. — Де ти сядеш?
— Я до Бухтика зайду, — відказав Сергійко. — Мені потрібно дещо йому сказати.
Оля розуміюче кивнула головою, і Сергійко подався до дверей, що вели за сцену.
Нарешті розсунулася завіса. Глядачі побачили намальоване озеро із справжнім затоном. Затоном слугувала звичайнісінька ванна, проте ніхто не звернув увагу на таку дрібницю. Куди цікавіше було те, що в тій ванні, здається, хтось поселився.
Час від часу над краєм затончика-ванни з'являлася чорна кошлата спина і хтось голосно пирхав.
А на іншому боці сцени піп, якого грав Васько Миколаєнко, наймав на службу хвацького наймита Балду. Піп поважно прогулювався перед глядачами, і в залі пішли перші смішки: одразу було видно, що попові і в голову не приходило, чим має закінчитися для нього казка.
Як і належало за нею, Вітько-Балда виторгував собі право на три щиглі. Після цього він швидко впорався по господарству, а потім підійшов до затончика-ванни і уривком мотузки заходився каламутити воду.
Одразу ж із затончика вистрибнула на сцену мокра істота з маленькими ріжками.
— Це він! — захоплено запищала Наталя Гаврилюк і з усієї сили заплескала в долоні. — Ой, який славний!
Бухтик обтрусився від води так енергійно, що Вітько одразу став мокрий мов хлющ. Після того Бухтик підійшов до краю сцени і двічі уклонився: спочатку всім, потому — персонально Наталі Гаврилюк.
— Потім кланятимешся! — нетерпляче зашепотів Вітько-Балда. — А зараз грати треба, чуєш?
І вони почали грати.
О, що це була за гра! Жаль, що ви її не бачили. Про неї в санаторії згадують до цього часу.
Спочатку Вітько-Балда приніс із-за лаштунків маленьке зайченятко і запропонував Бухтикові побігти з ним наввипередки навколо озера. Той засміявся і відповів зовсім не так, як того вимагала казка:
— З ним? Наввипередки? І не подумаю!
— Чому? — запитав Балда.
Він настільки розгубився, коли почув слова Бухтика, що теж заговорив не по казці.
Бухтик зневажливо глянув на приголомшеного попа.
— А тому, що ти шахруєш, — сказав він. — Це ж кролик, а не заєць. А кролики бігати не вміють. Розучилися.
Вітько безпомічно подивився в залу.
— Де ж я тобі дістану того зайця? — ледь не плачучи, запитав він.
— Га, коли захвилювався! — вигукнув Бухтик. — Зараз про це пізно думати. Ну гаразд, спробуємо показати щось і з кроликом. Вони, кролі, хоча й ліниві, проте на диво метикуваті. Правильно я кажу? — звернувся він до кролика.
Кролик теж позирнув на нього, заворушив довжелезними вухами і в знак згоди кивнув головою. В залі пролунали гучні оплески.
— Щ-що ти затіяв? — тоскно, по-журавлиному проячав Вітько-Балда. — Ти ж... Та це ж...
"Провал, повний провал" — билася в його голові панічна думка.
— Не хвилюйся, ми з ним щось та придумаємо, — заспокоїв Балду Бухтик. — Для початку, мабуть, зробимо з одного кроля двох. Ти не заперечуєш? Тоді... гоп-ля!
Бухтик засунув руку Вітькові під куртку і витяг звідтіля ще одного кроля.
— Ех, Балда ти, Балда, — докірливо зауважив він ошелешеному Вітькові. — Ти що — думаєш, ніби ми в затоні такі вже темні, що й не знаємо нічого? Помиляєшся. Ні, коли грати, то чесно!
— Правильно, синку! — почувся від дверей голос дяді Кості.
З-за лаштунків наполовину висунувся піп-Миколаєнко. Його обличчя сяяло, мов полив'яний глек. Пришелепуватий вигляд Балди тішив його безмежно.
Бухтик посадив другого кролика поруч з першим і щось їм сказав. Кролі потисли йому руку і з гідністю застрибали зі сцени.
— Ну, от, з ними покінчено, — задоволене зазначив Бухтик. — А тепер у нас що — біг наввипередки? Що ж, давай. Один, два... Три!
І, звичайно, Капустін безнадійно програв.
В залі від захвату тупотіли ногами.
— Молодець! — кричала Наталка Гаврилюк. — Шайбу!
І лише один хлопчик у великих рогових окулярах ущипливо посміхався.
— Це ж зовсім не по казці, — доводив він сусідам. — Бісеня, мабуть, зовсім не читало казки. Двієчник якийсь, не інакше!
Проте його тут же перебив десяток розгніваних голосів:
— Ну то й що з того?
— Коли не цікаво, можеш йти геть!
Але хлопчик у рогових окулярах лише міцніше втиснувся в крісло.
А переможець знову підійшов до краю сцени і став чемно розкланюватися. Звідкілясь в його руках з'явився букетик квітів, і він розподілив його між Олею і Наталкою Гаврилюк.
Затим Бухтик повернувся до Капустіна, котрий вже давно був ні живий ні мертвий, і наказав:
— А тепер виводь свою коняку!
Слово честі, такої коняки ніхто з людей ще не бачив. І зовсім не тому, що вона трохи скидалася на бегемота, а трохи на корову.