Василина принесла самовар й поставила на столі перед Ястшембським. Ястшембський сидів за столом, спершись ліктем на подушку, й курив цигару. Він був в сорочці, в червоному шлафроці й в туфлях, вишитих квітками. Василина глянула на його гарне лице, на густе розкидане волосся на голові, на довгі м’які вуса, на повну білу шию, на міцні, здорові груди й спахнула. Неприбраний, непричесаний, розхристаний Ястшембський здався Василині ще кращим.
— Що ж ти, Василино, не нудьгуєш за своєю Комарівкою? — спитав ласкаво панич.
— Ні, не скучаю,— ледве обізвалась Василина, насилу піднявши довгі вії.
— Подивись же на мене! Чого ти дивишся у землю, неначе що загубила? — сказав панич.
Василина проти волі підняла віка й одслонила чудові круглі, веселі очі. Ястшембський вхопив її однією рукою за шию й поцілував в око.
— Які в тебе, Василино, очі! Які брови! Де ти взяла такі чудові карі очі?
— У комарівських садках знайшла,— сказала Василина й вже не пручалась.
— От тепер ти стала гарна дівчина: вже не брикаєшся. Як будеш мене любити, то я привезу тобі з Києва таких квіток та золотих стрічок, яких ти зроду не бачила. Чи любиш мене, га? — спитав панич в Василини, ласкаво заглядаючи їй в вічі.
Василина стояла перед ним, як дитина, з спущеними віками, з похиленою головою.
Ястшембський пригорнув Василину й поцілував в губи. М’які пахучі губи впекли її, неначе огонь...
III
Василина оговталась, привикла до села, привикла до двору й почувала, що полюбила панича.
Раз, в неділю, надвечір, Василина вийшла погуляти, пішла понад ставком й дійшла до млина. Через греблю йшов Василь Кравченко, накинувши чорну свиту на одно плече. Василина почала вже забувати за його. Вона несподівано вгляділа його й не знала, чи йти далі, чи вернутись.
Василь приступив до неї, поздоровкався й пішов поруч з нею. Вони перейшли через греблю, повернули поза млином й пішли попід вербами. По зеленому лузі вилася маленька течія, стікаючи з лотоків. Верби й лози росли над тихою течією по обидва боки й прикривали її густим гіллям.
Василь став над самою водою під вербою. Василина й собі стала. Вони й досі не промовили між собою ні одного слова.
— Василино, що ж буде з нашого кохання? Скільки раз я підходив під панський двір, виглядав тебе, а ти до мене ні разу не вийшла. Чи не дурно я топчу стежку до тебе? — сказав Василь.
Василина мовчала, спустивши очі додолу. Василеві здалося, що з неба впали найкращі зорі й десь погасли в хмарах.
— Василино, серце моє! Згадай, як ми кохались під тим кучерявим дубом.
Василина мовчала й думала. Її лице було невеселе. "Чого в його стало таке плисковате лице, чого він став не такий гарний, як був колись весною. Ні, вже я його зовсім перестала любити",— думала Василина й все мовчала.
— Чого ж ти, Василино, мовчиш? Промов до мене хоч словечко, моє серце. Чи слати до тебе старостів, чи ні?
— Я й сама не знаю,— насилу промовила Василина.
— Може, ти полюбила кого, може, тебе з розуму зводить наш панич? — спитав Василь.
Перед Василиною, як з землі, виріс панич, високий, плечистий, з рум’яними щоками, з повною шиєю. Вона неначе почутила на своїх щоках м’які, як шовк, пахучі вуса, почула чудові гарячі уста й заплакала.
— Не плач, нерозсудлива дівчино! Покинь пана та вертайся додому. Ти не знаєш, що то за люди паничі. Коли не знаєш, то розпитай людей. Панич тебе зведе з розуму і прожене з свого дому, як прогнав вже не одну дурну дівчину.
— Ні, панич цього не зробить зо мною.
— А ти йому ймеш віри... Не суши мене, Василино; скажи мені щиру правду, чи слати до тебе старостів, чи ні?
Молода дівчина вгадала душею, як вгадують малі діти, що Василь каже правду, й злякалась. Вона зрозуміла, що настала така хвилина для неї, коли вона або повинна занапастити свій довгий вік, або спасти себе од якогось великого горя.
— Василино, серце моє, голубко моя! Скажи мені, що маєш на душі? Не муч мене. Чи любиш мене вірно, чи з мене смієшся?
— Нащо мені з тебе сміятись... коли я тебе вже не...
Василина не мала сили вимовити одного слова. Вона згадала чудові пишні вечори та ночі під лісом, під кучерявим дубом, згадала своє кохання, пахуче, як весною садки.
— Стережись, Василино! Колись згадаєш мої слова. Я ж тебе люблю й ладен за тебе душу оддати. Ти полюбила панича?
Василина мовчала й голову схилила на груди. В її душі неначе схопилась буря, неначе над вербами загримів грім, заблискала блискавка й насунулись чорні хмари. Їй здалось, що вона стоїть над шумом, на хисткій кладці: або йти й топитись, або вертатись назад.
— Ти полюбила панича? — крикнув не своїм голосом Василь.
Василина прокинулась, як од сну, й вся затрусилась. Для неї здалося, що вода клекоче під ногами, риє берег й от-от знесе її під кручу. Вона простягла руку, щоб ухопитись, й справді вхопилась за вербову гілку.
— Будь же ти тричі проклята на ввесь свій вік,— крикнув Василь, піднявши кулаки вгору над самою Василининою головою.
Василь скочив через вузьку річечку й пішов між вербами. Василина неначе прокинулась од страшного сну й кинулась вслід за ним. Червоний чобіт став на самий берег і пірнув у воду. Вона не мала сили перескочити через воду й спинилась на березі. Вона вся дрижала, неначе під нею пірнула хистка кладка й вона потопає в кипучій воді.
А Василь ішов і не обертався. Між зеленими вербами тільки білів його солом’яний бриль. Василина серцем почувала, що то втекло од неї щастя дівчини, жінки, матері, щастя української селянки, що вона ступила на якусь дуже небезпечну стежку.
Василя стало не видно; не чуть було й шелесту трави та вербового гілля. Надворі вже смеркалось. Між вербами стало тихо й поночі. Василині здалося, що вона десь заблудилась вночі в темному лісі, блукає між деревом й не може ніяк знайти стежки. Тиха вода лилася через її чобіт. Од млинових коліс почувся далекий шум. Василина почула той шум, почула, що їй холодно в ногу, й опам’яталась. Вона вийшла на шлях, пішла греблею, а важка дума, як камінь, давила її серце.
Василина вернулась у двір і вгляділа на ганку Ястшембського. Вона глянула на його лице й неначе ожила.
"Серце моє, ясний місяцю! — подумала Василина, дивлячись на його.— Як я тебе люблю! Я за тебе ладна оддати свою душу".