— Ой у нашому Стеблеві стала новина:
Породила Биківночка малеє дитя.
Ой узяла мале дитя під білі боки
Та вкинула мале дитя в Дунай глибокий.
Ой закиньте, рибалочки, шовковую сіть,
Та зловите щуку-рибу панам на обід!
Не зловили щуки-риби, зловили риб’я:
То ж тієї Биківночки малеє дитя.
Ой узяли Биківночку під білі боки
Та вкинули молодую в Дунай глибокий.
Стала, стала Биківночка, стала потопать,
Стала вона, молодая, матінки бажать.
Ой маєш ти, моя мати, іще дочок три:
Не пускай їх на вулицю, двері підопри.
Василина слухала кожне слово, й кожне слово капало на її серце, наче розтоплений віск. Їй здалося, що дівчата співають за неї, що вони знають, як вона породила дитину і вкинула її в Рось. Вона глянула на дівчат, дівчата неначе поглядали на неї скоса, й по їхніх очах неначе було знать, що вони все знають, що вони бачили, як вона кинула дитину в воду.
У Василини затрусились руки. Вона випустила з рук ножиці. Ножиці дзенькнули об столик. Всі глянули на неї.
У Василини закидалось серце, а далі неначе вмерло. Вона охолола, сіла на ослін й сперлась на столик. В неї голова закрутилась, в вухах задзвеніло. Натягнуте біле сукно перед її очима стало зеленим, а далі синім і затрусилось, як лист на вітрі.
"Боже мій! Це ж ти мене караєш за мою провину! Це ж вони за мене склали пісню і співають навмисне проти мене! Боже мій! Чим же я спокутую свій великий гріх"? — думала Василина, неначе через сон.
Василині здалось вже, що от-от справдяться слова тієї страшної пісні, що зараз одчиняться двері, ввійдуть люди, візьмуть її й вкинуть у воду. Її мука була така важка, що вона була ладна й сама кинутися в воду.
"Не переживу я цієї муки! Пошли мені, боже, кару, яку найважчу! Я все видержу, усім спокутую свій гріх",— думала Василина.
А шум гув у її голові: то шумів, як вітер між соснами, то шелестів, як зелена діброва. Серце знов прокинулось і застукотіло в грудях, як пташка в клітці. Через стіну було чуть, як гули машини, шипіли десь далеко паровики, стугоніло важке залізо, глухо шуміла під помостом вода. Василині здалося, що то шумить вода в Росі під скелями. Вона виразно почула серед шуму страшний гук: бовть, бовть, бовть...
— Боже мій! За що я маю терпіти таку страшну кару! — зашепотіла Василина.
Була хвилина, коли Василині прийшла думка схопитися з місця, впасти навколішки й розказати всім голосно за згубу своєї дитини. Але її тверда вдача перемогла ту страшну гадку. В неї десь узялася сила, й вона задушила в собі ту думку. Вона зціпила зуби, взяла в руки ножиці і почала ніби вистригати вузлики на сукні. Її очі втупились в прозоре сукно, між тонкі нитки, але вона нічого не бачила і тільки водила по сукні ножицями.
— А чого ти, молодице, насилу соваєш руками? — крикнув на Василину постригач,— ти робиш, неначе три дні не їла.
На Василину неначе будлі-хто линув холодною водою. Вона опам’яталась і почала примічати товсті й тонкі нитки, вузлики, реп’яшки. Нудна робота прохолодила її гаряче серце і притягла до себе всю її увагу.
Опівдні задзвонили в дзвоник на обід. Робітниці кинули роботу і пішли з фабрики. На двох дверях стояли десяцькі і трусили дівчат і молодиць, щоб вони часом не набрали собі додому тонких ниток, вовни, лучки та шовку. Кожна робітниця розперезувалась перед десяцьким і витрушувала пазуху, сорочку й спідницю. Десяцькі, одставні москалі, дуже стидко трусили дівчат, оглядаючи їх кругом. Василина, розперезавши пояс, дуже засоромилась, і на її блідому лиці виступив рум’янець.
— Нічого, молодичко, нічого! Видно, що вперше тебе трусимо,— сказав москаль, оглядаючи Василину кругом,— звикнеш, й червоніти перестанеш.
— А може, вже й звикла,— обізвався з других дверей москаль.— Та й гарні ж тобі, бра, достаються молодиці! А мені чорт надав усе старих бабів таких, як оця.
І москаль вхопив у руки якусь стару бабу і дуже стидко почав заглядати в пазуху та облапувати кругом. Баба тільки лаялась та плювала.
Василина вийшла з фабрики серед натовпу всякого народу. Всі придивлялись до неї. Парубки зачіпали її, а Василині все здавалось, що вони всі вже знають за її провину. В її голові гула й досі страшна пісня од слова до слова:
— Ой узяла мале дитя під білі боки
Та вкинула мале дитя в Дунай глибокий.
Василина пішла до казарми. В подовжастій темнуватій казармі на столах вже стояли миски з борщем. Бурлаки й бурлачки сиділи за столом довгими рядами. Лейзор бігав з пекарні в казарму, а з казарми в пекарню. Василина сіла між молодицями та дівчатами. Вона взяла ложку борщу й трохи не виплювала додолу. У борщі була сама за себе бутвина. Він був навіть без картоплі й одгонився старим смердючим салом. Глевкий, чорний, як земля, хліб давив у горлі й тріщав у зубах. Бурлаки і бурлачки позвикали вже до такої страви й їли, аж за вухами лящало. Василина через велику силу з’їла трохи борщу. Каша тхнула старим салом. Василина згадала те сало з черв’яками, яке вона бачила на терезах, і поклала ложку.
— Чому ти, молодице, не їси каші? — спитали у Василини молодиці.
Василина мовчала спустивши очі на стіл.
— Це якась горда бурлачка,— судила голосно Василину одна дівчина, скоса поглядаючи на чорні Василинині брови,— й говорити з нами не хоче.
— Де та й гордість дінеться, як поживе з нами у цій казармі,— судила Василину друга бурлачка.— І ми колись були горді, поки не довелось бурлакувати.
Василина встала з-за стола, не ївши; бурлаки закурили люльки. По казармі пішов страшний чад. Василина, ще не зовсім здорова, закашлялась.
— А що, молодице, не звикла до такого кадила? — засміявся один молодий бурлака, присовуючись до Василини і пускаючи дим під самий ніс Василині. Василина одвернула од його лице.
— Це якась панія,— сказала одна дівка наздогад.— Ой дівчина-вишня, та не будь така пишна! — заспівала вона весільної пісні так само наздогад Василині.
А бурлака присунувся до Василини ще ближче та все дмухав на неї смердючим тютюном.
— Ану, чи видержить! — жартував другий молодий бурлака.— А ота чорнобрива вже видержує,— сказав він до однієї дівчини і моргнув на неї однією бровою.
Дівчина засміялась, а бурлаки обсіли кругом Василину, як мухи мед. Чорні очі, чорні чудові брови манили їх. Дівчата й молодиці завидували Василині й почали кепкувати з неї.