— Пробачте, що це ви робите?
— Ой! — обернулася жінка. — Ключі від квартири упустила. Ніяк не дістану.
— То давайте, — кажу, — я стрибну й дістану.
— А назад як вилізеш?
— Вилізу-вилізу, не хвилюйтесь!
— Я б і сама стрибнула, та, бачиш, огрядненька яка! Втратила спортивну форму. А яма глибоченька — метрів півтора.
Стрибнув я в ту яму, підняв ключі, передав жінці і почав вилазити. Це виявилося справою непростою. Я пообдирав усі лікті й коліна, весь час сповзаючи вниз.
— Ой, лишенько! — забідкалась жінка. — Давай, давай руку!
— Не треба! Я сам. А то ще й ви в яму впадете. Я вас не витягну.
Нарешті я схопився в кутку ями за дві стіни, підстрибнув, підтягнувся, ліг животом на край ями, зачовгав ногами і таки видряпався.
— Ой, спасибі, спасибі тобі, дорогий! Ходімо до мене, я тебе почищу, покупаєшся. Диви, як замазався!
Вона повела мене у сусідній будинок на другий поверх.
— Як же тебе звуть, рятівник мій дорогий?
— Вася. А вас?
— Кіра Антонівна.
Мене наче електричним струмом пересмикнуло. Вона! Кіра! Неймовірно! І очі лагідні, сонячно-карі. І в кімнаті, куди вона мене завела, стояло піаніно…
— Ну, іди у ванну, роздягайся й передавай мені штанці й сорочку. Я почищу, поки ти купатимешся, — сказала вона і, примружившись, пильно глянула на мене: — Когось ти мені дуже нагадуєш!.. З мого дитинства.
Я приймав душ і думав, що мені робити. Спитати, що вона написала у тому синенькому конверті? Але ж тоді вона зрозуміє, хто я. А пояснювати, що я потрапив до неї і навіть не знаю, що це за місто, завдяки чарівним окулярам, я не міг, не мав права… І коли я одягнувся, я тільки спитав її:
— А ви граєте "Полонез" Огінського?
Вона стрепенулася:
— Г-граю!.. А чого ти питаєш?!
— Та нічого, просто так!.. Пробачте, я дуже поспішаю!
— Стривай! Стривай! — вигукнула вона.
Але я вже вибіг з квартири… І тут у мене перед очима все закрутилося-закрутилося… І раптом я опинився в яру за дідовим городом. Я сидів на піску. І щось наче примушувало мене копати той пісок. Я почав розгрібати його спершу руками, тоді якоюсь залізякою, що попалася мені під руку. Я вирив уже здоровенницьку ямищу, але все рив і рив. І раптом я натрапив на якийсь згорток. Я обтрусив його від піску. То була гумова рукавичка, обплутана мотуззям.
Я схопив згорток і побіг до діда Грицька.
— Куди це ти розігнався, як німий до суду? — весело спитав він мене.
Я мовчки простягнув дідові згорток. Дід так і застиг.
— Де… де ти це знайшов?!
— У яру… у піску…
— О Боже! Неймовірно! — Дід тремтячими руками розплутав мотуззя, розліпив, розриваючи, злежалу гуму і дістав пожмаканий синій конвертик. І прочитав:
"Бажаю тобі щастя! Буду пам’ятати тебе все життя. Кіра".
Дідусь Грицько вдячно пригорнув мене до грудей.
— Вона таки пам’ятає вас! Хіба такого, як ви, можна забути?! — сказав я.
Ну чому, чому я не міг сказати, що я щойно бачив її і навіть допоміг їй витягти з ями ключі і як вона сказала, що я їй нагадую дідуся! Мені так хотілося це сказати, але я не міг. Бо не міг розкрити таємницю чарівних окулярів. Я тільки відчув, як це радісно — робити комусь добро!
Пригода десята
Анжеліка
Сьогодні нарешті приїхав з курорту Ромка. Я з таким нетерпінням чекав його!.. І от нарешті він приїхав. Щоб зустрітися з ним, я навіть на кілька днів приїхав із села, де гостював у діда з бабою. Ромка був якийсь розгублений і незвичайний.
— Що таке? — питаю. — У тебе якісь негаразди?
— Та! — махнув він рукою. — Не питай!
— Не лякай мене, — кажу. — Якась біда?
— Нема в мене вже чарівних окулярів! — зітхнув він.
— Як?!
— На дні Чорного моря вони… Анжеліка викинула.
— Яка Анжеліка?!
— Топ-модель. Майбутня шоу-зірка.
— Ну, ти даєш! Такі зв’язки!.. Розказуй швидше!
— Ну, приїхали ми на той болгарський курорт. Оселилися у крутому пансіонаті. Людей небагато. Свій пляж. Купання прекрасне. Але однолітків моїх — жодного. Лише кілька дрібних дошкільнят.
Батькам добре. Вони в мене преферансисти. І тато, і мама. Є така гра в карти — преферанс. Знайшли собі таку ж завзяту пару, теж чоловіка й жінку. І з ранку до вечора "записували пульку" (так це в них називалося). Тільки й чути: "Сім перших!", "Вісім третіх!", "Я віст!", "Я пас!", "Тотус!", "Мізер!", "Ви без двох", "Лізе на гору!" А мені сказали: "Купайся, загоряй, читай книжки, бо вже очманів від того комп’ютера і телевізора!" Перші два дні я нудьгував страшенно. А на третій день… Лежу я голічерева на піску біля води, і раптом з моря виходить незнайома дівчинка, ну, може, трохи старша за нас. Наче Венера з піни морської… Красючка неймовірна!
— Краща за Ритку Скрипаль?
— Твоя Ритка Скрипаль може сховатися. Ритка Скрипаль порівняно з нею — служниця, Попелюшка з першої дії, до перетворення. Сама чорнява, а очі сині, великі, з пухнастими віями. У вушках сережки з перлами. Струнка, як тополька. У руці тримає мушлю, таку, знаєш, як великий равлик. І йде прямо до мене. Я підхопився. А вона так, наче ми тисячу років знайомі: "Привіт! От притули до вуха! — і сама притуляє мені мушлю до вуха. — Чуєш?" — "Що?" — розгубився я. "Голоси моря, балда!" — "Ну, шумить, — кажу, — щось тихо". — "Це шум прибою, — каже. — Дай сюди!" Забрала в мене мушлю, притулила до свого вуха. "О! — каже. — Он медуза крабові щось говорить… А краб невдоволено скрегоче… А морський коник ірже на все море… Ех! Нема в тебе, Ромко, фантазії. Глухуватий ти". — "А звідки ти знаєш, як мене звуть?" — здивувався я. "Бо я русалка! — усміхнулась вона. — А русалки все знають". — "Мабуть, почула, як мене батьки кликали. А ти взагалі звідки, з якого пансіонату?" — "Сказала ж — русалка я!" — "А де ж твій риб’ячий хвіст?" — "А я безхвоста! — знову усміхнулась вона. — Новий сучасний вид! Ха-ха-ха!" — "Ну, добре, — кажу. — Як тебе звуть?" — "Анжеліка! Русалка Анжеліка. А прізвище Акласур, Русалка навпаки, під таким прізвищем я записалась на конкурс топ-моделей". — "Круто!" — "А ти думав! Я взагалі люблю несподіванки, пригоди, таємниці!" — "Ти плаваєш добре?" — "У мене розряд!" — "Це погано!" — "Чого?" — "Дай мені слово, що ти не попливеш за мною. І не будеш робити спроб дізнатися, хто я і звідки! Я хочу, щоб це лишалося для тебе таємницею". — "Ну, якщо ти наполягаєш…" — "Наполягаю! Я буду сама припливати до тебе". — "Гаразд! Хай буде так!" — "Ну, дивись! Якщо ти порушиш слово, ти мене більше не побачиш! Бережи мою мушлю. Може, я тобі через неї щось скажу…" Вона таємничо всміхнулася, помахала мені рукою і пішла в море… Я чекав наступного дня так, як нічого ще не чекав у житті… І вона таки знову припливла. "Ну, як ти тут? Нудьгуєш без мене?" — "Авжеж! — признався я. — В усьому нашому пансіонаті жодної живої душі". — "У нас теж нікого цікавого, — сказала вона. — Якісь доходяги!" — "Звідки ти все-таки?" — не втримався, спитав я. "От! Ми ж домовилися! Це ж таємниця!.. А в тебе є в житті якась таємниця, про яку не знають ні батьки, ні друзі?" — "Є!" — "Незвичайна?" — "Навіть більше — неймовірна!" — "Ти диви! — підняла вона брови. — Ти, звичайно, мені не розкажеш…" — "Ні! Пробач, але я зв’язаний словом. Це не лише моя таємниця. Це й таємниця мого друга. Наша спільна. І ми поклялися нікому її не розказувати". — "Ну, якщо поклялися, — зітхнула вона, — тоді не треба! А ким ти хочеш стати?" — "Ще точно не знаю… Або футболістом, як Андрій Шевченко… Або бізнесменом, як тато з мамою. А ти — топ-моделлю?" — "Ні! Топ-модель — це проміжний етап. Я хочу стати зіркою шоу-бізнесу. Як Софія Ротару". — "Непогано". — "Авжеж!.." Ми з нею того дня довго говорили. А тоді вона знову пішла в море і зникла… А вночі вона мені наснилася. Я взагалі-то майже не запам’ятовую снів, ти знаєш. Але цей сон вкарбувався у пам’ять так, наче я його бачу по телевізору.