— Іди спати, синку, — озвалася мати Чарлі. — Завтра твій день народження, не забувай. Я сподіваюся, що ти встанеш раненько, щоб розгорнути дарунок.
— Батончик "Вонка"! — зрадів Чарлі. — Це буде батончик "Вонка", правда?
— Так, синку, — зізналася матуся. — Звичайно.[41]
— Ох, як було б чудово, якби я знайшов там третій Золотий квиток! — розмріявся Чарлі.
— Завтра, як отримаєш дарунок, заходь сюди, — попросив дідунь Джо. —Тоді ми всі побачимо, як ти знімаєш обгортку.
Розділ 7. День народження Чарлі
— З днем народження! — голосно привітали Чарлі четверо стареньких, коли він на другий день уранці зайшов до них у кімнату.
Чарлі нервово всміхнувся й сів на краєчок ліжка. Обома руками він дуже обережно тримав свій дарунок, свій єдиний дарунок. На обгортці було написано: "Високочудесний зефірмелад Вонки". [43]
Четверо стареньких, по двоє з кожного кінця ліжка, підперлися подушками і з хвилюванням дивилися на солодкий батончик у руках Чарлі.
Пан і пані Бакети теж зайшли й зупинилися біля ліжка, дивлячись на Чарлі.
У кімнаті запала тиша. Усі тепер чекали, коли Чарлі почне розгортати дарунок. Чарлі поглянув на батончик. Повільно, з любов'ю, погладжував його пальцями, і блискуча паперова обгортка легенько похрускувала в принишклій кімнаті.
А тоді пані Бакет лагідно сказала:
— Не переживай, синку, якщо не знайдеш під обгорткою того, що шукаєш. Не сподівайся, що тобі аж так пощастить.
— Це правда, — погодився пан Бакет. Чарлі нічого не сказав.
— Зрештою, — сказала бабуся Джозефіна, — в цілому світі залишилося всього три квиточки. [44]
— Головне, — додала бабуня Джорджина, — хоч би там як, а солодкий батончик ти маєш.
— "Високочудесний зефірмелад Вонки!" — вигукнув дідусь Джордж. — Це ж найкращий сорт! Тобі дуже сподобається!
— Ага, — прошепотів Чарлі. — Я знаю.
— Забудь про всі ті Золоті квитки і поласуй батончиком, — заохотив дідунь Джо. — Чого чекаєш?
Усі вони знали, що смішно було сподіватися знайти чарівний квиток у жалюгідному маленькому батончику, тому намагалися лагідно й м'яко підготувати Чарлі до розчарування. Але дорослі знали ще одну штуку, а саме: надія, хоч і малесенька, та все ж була.
Вона просто мусила бути.
Цей батончик мав такі самі шанси мати в собі Золотий квиток, як і будь-яка інша цукерка.
І саме тому батьки, дідусі й бабусі були напружені [45] й схвильовані не менше за самого Чарлі, хоч і вдавали, що дуже спокійні.
— Не барися, розгортай, бо спізнишся до школи, — сказав дідунь Джо.
— Скоріше, — додав дідусь Джордж.
— Розгортай, онучку, — попросила бабуня Джорджина. — Розгортай, будь ласка. Бо я нервуюся.
Дуже повільно хлопцеві пальці почали відривати малесенький кутик обгортки.
Старенькі на ліжку понахилялися вперед, витягуючи худі жилаві шиї.
Тоді зненацька, ніби не в змозі стримувати напруження, Чарлі роздер обгортку просто посередині... і йому на коліна впав... світло-коричневий шоколадний батончик.
Там не було й сліду Золотого квитка.
— Ну... от і все! — весело озвався дідунь Джо. — Цього ми й сподівалися.
Чарлі підвів голову. [46]
3 ліжка на нього уважно дивилися чотири лагідні старі обличчя. Він сумно всміхнувся їм кутиком уст, а тоді стенув плечима й про-стяг батончик матері зі словами:
— Нате, мамо, візьміть шматочок. Поділімося. Хай усі покуштують.
— Нізащо! — відмовилася мама. І всі інші запротестували:
— Ні, ні! Нам таке й не снилося! Він увесь твій!
— Будь ласка, — Чарлі благально повернувся до дідуня Джо й запропонував йому батончика.
Але той, як і всі, відмовився навіть від манюсінького шматочка.
— Пора вже йти до школи, — нагадала пані Бакет, поклавши руку на худенькі синові плечі. — Біжи, бо спізнишся. [47]
Розділ 8. Знайдено ще два Золоті квитки
Того вечора газета пана Бакета повідомила про знахідку не лише третього Золотого квитка, а й четвертого. "СЬОГОДНІ ЗНАЙДЕНО ДВА ЗОЛОТІ КВИТКИ, — волали заголовки. — ЗАЛИШИВСЯ ЛИШ ОДИН".
— Що ж, — сказав дідунь Джо, коли вся родина зібралася після вечері в кімнаті стареньких. — Послухаймо, хто їх знайшов. [48]
"Третій квиток, — прочитав пан Бакет, піднісши газету до самих очей, бо бачив поганенько, а на окуляри не мав грошей, — третій квиток знайшла панна Віолета Бореґард. Величезне хвилювання панувало в домі Бореґардів, коли наш репортер прибув туди, щоб узяти інтерв'ю в щасливої панночки — клацали фотоапарати, виблискували спалахи, а люди штовхалися й пхалися, намагаючись підійти хоч трохи ближче до знаменитості. А знаменитість стояла на кріслі у вітальні, шалено махаючи рукою з Золотим квитком, наче зупиняла таксі. Щось усім говорила дуже швидко й дуже голосно, та нелегко було зрозуміти її слова, бо водночас вона так само шалено жувала жуйку.
— Я жую безперестанку, — кричала дівчина, — та коли почула про ті квитки містера Вонки, то відклала жуйку і перейшла на цукерки — мала надію, що мені пощастить. Тепер, зрозуміло, я знову жуватиму. Я дуже люблю [49] жуйку. Не можу без неї жити. Жую цілісінькими днями, крім тих кількох хвилин, коли треба їсти. Тоді я приліплюю жуйку за вухо — щоб не загубити. Чесно вам зізнаюся, що почувалася б нікудишньо, якби цілий день не жувала жуєчку. Це щира правда. Мама каже, що панночкам таке не личить і що бридко дивитися, коли дівчачі щелепи постійно плямкають, але я не згодна. І хто вона така, до речі, щоб критикувати? її щелепи, якщо хочете знати, теж плямкають не менше — вона цілими днями на мене кричить.
— Цить, Віолето, — озвалася пані Бореґард з дального кутка кімнати, де вона стояла на піаніно, щоб не затовкла юрба.
— Маман, не заводься! — гаркнула панна Бореґард. — Вам, мабуть, — знову звернулася вона до репортерів, — цікаво буде знати, що я жую оцей шматочок жуйки уже три місяці. Тобто це новий рекорд. Я вже побила попередній [50] рекорд моєї найкращої подружки Кор-нелії Принцметель. Як вона казилася! Ця жуйка — мій найцінніший скарб. На ніч я її приліплюю до бильця ліжка, і зранку вона знову готова до жування... може, спочатку твердувата, але трохи пожуєш — і вона м'якне. Коли я ще не почала жувати на світовий рекорд, то міняла жуйку раз на день. Найчастіше робила це в ліфті, вертаючись зі школи додому. Чому в ліфті? Бо мені подобалося чіпляти липкі пожовані грудочки на ліфтові кнопки. Тоді до пальця того, хто заходив у ліфт після мене й натискав кнопку, приклеювалася моя стара жуйка. Га-га! Іноді зчинявся такий вереск. Найбільше репетували жінки в дорогих рукавичках. Ой, я така рада, що зможу відвідати фабрику містера Вонки. Тим паче, що після цього він дасть мені жуйки на все життя. Класно! Ура! — Мерзенне дівчисько, — скривилася бабуся Джозефіна. [51]