— Ось вона, ця дурна штука,— сказав він своїй дружині.
Через годину Жюльєн побачив, як прийшов розклеювач оголошень і забрав пакунок; він кинувся за ним слідом. "Тепер я розгадаю цю таємницю на першому ж розі!" — подумав він.
Він стояв за спиною розклеювача й нетерпляче чекав, поки той намазував великим квачем зворотний бік оголошення. Як тільки його було наліплено, Жюльєн, палаючи з цікавості, побачив докладне оголошення про здачу в найми з прилюдних торгів того самого великого старого будинку, про який так часто згадував пан де Реналь у розмовах з жінкою.
Торги були призначені на другу годину наступного дня в залі міської ратуші. Присуд оголошувався дійсним з того моменту, як згасне третя свічка. Жюльєн був дуже розчарований. Але йому здавалося дивним, що оголошення вивішують напередодні торгів: як же встигнуть дізнатися про торги всі ті, хто хоче взяти в них участь? А втім, оголошення, що було датоване числом двотижневої давності, нічого йому не пояснило, хоч Жюльєн прочитав його у трьох різних місцях.
Він пішов глянути на дім, що віддавався в найми. Воротар, не помітивши його, з таємничим виглядом пояснював одному з сусідів:
— Е, чого там, марна праця! Пан Маслон пообіцяв йому, що той матиме дім за триста франків, а коли мер почав упиратися, його викликали негайно в єпископат до старшого вікарія Фрілера.
Поява Жюльєна, очевидно, дуже збентежила двох друзів, і вони більше й слова не вимовили.
Жюльєн пішов на торги. В погано освітленій залі товпилась юрба, але всі якось дивно приглядались одне до одного. Всі погляди були прикуті до стола, де Жюльєн помітив на олов'яному блюді три засвічених недогарки. Судовий пристав вигукнув:
— Триста франків, панове!
— Триста франків! Це вже занадто,— сказав тихенько якийсь чоловік своєму сусідові. Жюльєн стояв між ними.— Ціна йому більше восьмисот. А що, як я додам?
— Це однаково, що плювати в повітря. Що ти виграєш, коли посваришся з паном Маслоном, паном Вально, єпископом, його грізним старшим вікарієм Фрілером і з усією зграєю?
— Триста двадцять! — вигукнув перший.
— От дурень! — вилаявся його сусід.— Та ось тут і шпигун мера,— додав він, кивнувши на Жюльєна.
Жюльєн хутко обернувся, щоб покарати кривдника; але обидва приятелі з Франш-Конте вже не звертали на нього ніякої уваги. Їхня холоднокровність передалась і йому. В цю хвилину останній недогарок згас, і судовий пристав протяжним голосом сповістив, що будинок передається на дев'ять років панові де Сен-Жіро, начальнику канцелярії префектури, за триста тридцять франків.
Як тільки мер вийшов з зали, почалися пересуди.
— От і заробила міська казна тридцять франків через необачність Грожо! — сказав хтось.— А пан де Сен-Жіро помститься цьому Грожо, він ще пригадає йому ці тридцять франків.
— Яка підлота! — вказав якийсь товстун ліворуч від Жюльєна.— Та за такий будинок я дав би вісімсот франків, пристосував би його під фабрику та ще й зиск мав би.
— Е! — відповів йому молодий фабрикант з лібералів.— Хіба пан де Сен-Жіро не член конгрегації? Хіба його четверо дітей не мають стипендії? Бідолаха! Ось і довелося вер’єрський громаді збільшити йому утримання ще на п'ятсот франків, от і все.
— І подумати тільки — сам мер не міг тут нічого вдіяти! — зауважив третій.— Бо хоч він і ультрарояліст,— бог з ним,— та все-таки не злодій.
— Він не злодій? — підхопив ще один.— А хто ж, сорока — злодійка? Ет, що там казати — в них спільна калитка, а в кінці року вони діляться. Та тут цей Сорелів син, ходімо краще звідси.
Жюльєн повернувся додому в похмурому настрої. Пані де Реналь сиділа дуже засмучена.
— Ви з торгів? — спитала вона.
— Так, пані, і мене нагородили почесним ім'ям шпигуна пана мера.
— Ах, якби він послухав мене і на цей час кудись виїхав!
В цю хвилину ввійшов пан де Реналь, дуже похмурий. За обідом ніхто не вимовив жодного слова. Пан де Реналь наказав Жюльєнові їхати з дітьми у Вержі. Подорож була сумна. Пані де Реналь намагалася втішити чоловіка.
— Час уже вам звикнути до цього, друже мій.
Увечері всі мовчазно сиділи біля каміна; тишу порушувало тільки потріскування палаючого букового дерева. Такі сумні хвилини трапляються в найдружніших сім'ях. Раптом один з хлопчиків радісно скрикнув:
— Дзвонять! Дзвонять!
— Хай йому чорт! Якщо це пан де Сен-Жіро збирається набридати мені виразом своєї вдячності,— скрикнув мер,— то я вже скажу йому все, що думаю про нього. Це справді занадто! По суті, він усім завдячує Вально, а я тільки скомпрометований. А що, як оті прокляті якобінські газети підхоплять цей випадок і зроблять з мене посміховище?
В цю хвилину слуга розчинив двері і слідом за ним у кімнату увійшов дуже гарний пан з шикарними чорними баками.
— Пане мер, я — сеньйор Джеронімо. Кавалер де Бовезі, аташе при неаполітанському посольстві, доручив мені передати вам оцей лист. Він дав його мені, коли я виїздив з Неаполя, лише дев'ять днів тому,— весело мовив сеньйор Джеронімо, поглядаючи на пані де Реналь.— Сеньйор де Бовезі, ваш кузен, а мій щирий друг, пані, казав мені, що ви знаєте італійську мову.
Веселий неаполітанець вніс несподіване пожвавлення в цей сумний вечір. Пані де Реналь захотіла неодмінно почастувати його вечерею. Вона підняла на ноги весь дім, їй за всяку ціну хотілося розважити Жюльєна, примусити його забути, що його двічі мало не в очі назвали сьогодні шпигуном. Сеньйор Джеронімо, славетний співак, був світською і разом з тим дуже веселою людиною. Нині у Франції ці якості несумісні. Після вечері він проспівав з пані де Реналь невеличкий дует. Потім зачарував усіх різними цікавими оповідями. Коли о першій годині ночі Жюльєн наказав дітям іти спати, вони почали благати:
— Ми послухаємо ще цю історію! — вигукнув старший.
— Це історія про мене, сеньйоріно,— сказав сеньйор Джеронімо.— Вісім років тому я був таким, як ви, юним учнем консерваторії в Неаполі, тобто я хочу сказати, я був вашого віку, але не мав честі бути сином уславленого мера чарівного містечка Вер'єра.
Почувши ці слова, пан де Реналь глибоко зітхнув і глянув на дружину.
— Сеньйор Цінгареллі,— провадив далі молодий співак, навмисно утрируючи свій акцент, від якого діти заходились сміхом,— сеньйор Цінгареллі був надзвичайно суворим учителем. Його не любили в консерваторії; але він хотів, щоб до нього всі ставились так, немовби його обожнюють. Я часто ухитрявся тікати нишком: бував у маленькому театрику Сан-Карліно, слухав там божественну музику. Але, боже мій! як роздобути вісім су на вхідний квиток? Сума величезна! — сказав він, дивлячись на дітей, а діти зайшлися сміхом.— Якось сеньйор Джіованноне, директор театру Сан-Карліно, почув, як я співаю. Мені тоді було шістнадцять років. "Цей хлопчик — просто скарб",— сказав він.