Після безлічі всіляких припущень про лист з п'ятьмастами франків Жюльєн знов став розповідати. Він потроху опанував себе, змальовуючи своє минуле життя, яке так мало цікавило його в порівнянні з тим, що він переживав зараз. Він думав тільки про те, як закінчиться це побачення. "Ви повинні йти",— час від часу уривчасто повторювали йому.
"Яка ганьба, якщо мене виженуть! Спогад про це отруїть все моє життя,— казав він собі.— Ніколи вона вже мені не напише. Бог знає, чи повернусь я коли-небудь сюди".
З цієї хвилини почуття солодкого раювання від близькості коханої зникло з Жюльєнового серця. Сидячи поруч з жінкою, яку він обожнював, майже стискаючи її в обіймах в тій самій кімнаті, де колись зазнав найбільшого щастя, угадуючи в пітьмі, що пані де Реналь плаче, відчуваючи з поруху її грудей, що вона насилу стримує ридання, Жюльєн, на своє лихо, перетворився на політика, майже такого холодного і обачного, яким він був у семінарському дворі, коли бачив, як хтось із сильніших товаришів готує йому якусь каверзу. Жюльєн навмисне розтягав своє оповідання, описував їй безрадісне життя, яке він провадив після того, як покинув Вер'єр. "Значить,— думала пані де Реналь,— після цілого року розлуки і навіть не маючи змоги знати, чи пам'ятають його, в той час, як я намагалась забути його, він тільки й думав про щасливі дні у Вержі".
Її душили ридання. Жюльєн помітив, що розповідь його досягає мети. Він вирішив вдатись до останнього заходу і швидко перейшов до листа, одержаного з Парижа.
— І я розпрощався з його преосвященством.
— Як! Ви не повернетесь у Безансон? Ви покидаєте нас назавжди?
— Так,— відповів Жюльєн рішуче,— так, я покидаю цей край, де мене забула та, котру я кохав понад усе в житті. І я більше ніколи не повернуся сюди. Я їду в Париж.
— Ти їдеш у Париж! — голосно скрикнула пані де Реналь.
Вона мало не захлиналась від сліз, і в її голосі бриніло нестримне хвилювання. Жюльєн тільки й чекав такого заохочення: тепер він міг спробувати останній засіб, яким до цього часу боявся зіпсувати все. До цього вигуку він, не бачачи її обличчя в темряві, зовсім не знав, яке враження йому вдалося справити. Тепер Жюльєн не вагався: страх перед докорами сумління допоміг йому цілком опанувати себе; він підвівся й холодно промовив:
— Так, пані, я покидаю вас назавжди, будьте щасливі, прощайте.
Він зробив кілька кроків до вікна, він уже відчиняв його. Пані де Реналь кинулась до Жюльєна і впала йому на груди.
Так після тригодинної розмови Жюльєн домігся того, чого так палко бажав протягом перших двох годин. Якби ця пристрасна ніжність, що заглушила каяття пані де Реналь, пробудилася була трохи раніше, Жюльєн був би на сьомому небі від щастя, але після боротьби й хитрування він відчував лише задоволення від перемоги. Жюльєн захотів неодмінно, незважаючи на всі протести коханої, засвітити нічник.
— Невже ти хочеш,— казав він їй,— щоб у мене не лишилося згадки про тебе? А кохання, що сяє в твоїх чарівних очах,— невже воно навіки втрачене для мене? Невже я не побачу твоїх прекрасних білих рук? Подумай, що я покидаю тебе, може, надовго.
Згадавши про розлуку, пані де Реналь знову вмилася слізьми і вже ні в чому не могла відмовити Жюльєнові. Але ранкова зоря вже чітко окреслювала контури ялин на горах на схід від Вер'єра. Замість того, щоб тікати, Жюльєн, сп'янівши від пристрасті, став просити пані де Реналь дозволу перебути цілий день в її кімнаті і піти тільки наступної ночі.
— А чом би й ні? — відповіла пані де Реналь.— Після того, як я вдруге й безповоротно впала, в мене не лишилося ніякої поваги до себе. Видно, це моє горе на все життя,— і вона захоплено пригорнула коханого до свого серця.— Чоловік мій тепер не такий, як раніше, в нього сильна підозра, він думає, що я його перехитрила в усій цій історії, і дуже лютий на мене. Якщо він почує найменший шум, я пропала, він вижене мене як останню негідницю, та я така й є.
— Ах! Ось вони, повчання пана Шелана,— мовив Жюльєн,— ти б не стала зі мною так говорити до мого злощасного від'їзду в семінарію. Тоді ти любила мене!
Жюльєн був одразу ж нагороджений за холоднокровність, з якою вимовив ці слова: він побачив, як його подруга миттю забула про небезпеку, яка їй загрожувала від чоловіка, бо її лякала далеко більша небезпека — сумніви Жюльєна щодо її кохання. День розгорявся швидко і заливав кімнату яскравим світлом. Жюльєн упивався втіхами задоволеної гордості, бачачи в своїх обіймах, мало не біля своїх ніг, цю чарівну жінку, єдину, яку він кохав і яка за кілька годин до того була пройнята тільки страхом перед грізним богом і всім своїм єством віддана своєму обов'язку. Вся її рішучість, підкріплена стійкістю, що не зраджувала її на протязі цілого року не могла встояти проти його мужності.
Скоро в домі почався рух, і пані де Реналь стривожила одна обставина, про яку вона раніше не подумала.
— Ця злюка Еліза зайде до мене. Що робити з цією довжелезною драбиною? — сказала вона своєму коханому,— Де сховати її? Я віднесу її на горище,— скрикнула вона раптом з якимсь завзяттям.
— Ось тепер я пізнаю тебе, такою ти була раніше,— захоплено сказав Жюльєн.— Але для цього треба пройти через кімнату лакея.
— Я залишу драбину в коридорі, покличу лакея й дам йому яке-небудь доручення.
— Придумай, що йому сказати, якщо він, проходячи коридором, помітить драбину.
— Добре, ангеле мій,— сказала пані де Реналь, цілуючи його.— А ти швиденько сховайся під ліжко, якщо без мене сюди зайде Еліза.
Жюльєна здивували ці несподівані веселощі. "Значить,— подумав він,— близькість реальної небезпеки не лише не лякає, а, навпаки, звеселяє її, бо вона забуває про своє каяття. Яка висока душа в цієї жінки! Є чим пишатись, пануючи над таким серцем!" Жюльєн був у захваті.
Пані де Реналь підняла драбину, що була явно заважка для неї. Жюльєн хотів допомогти їй; він милувався її гнучким станом, що аж ніяк не свідчив про велику силу,— коли раптом, без будь-якої допомоги, вона схопила драбину і винесла її так легко, наче це був стілець. Вона швидко піднялася з нею в коридор четвертого поверху і поклала вздовж стіни, потім покликала слугу і, щоб дати йому час одягтися, пішла на голубник. Коли вона хвилин через п'ять повернулась у коридор, драбини там уже не було. Куди ж вона поділася? Якби Жюльєна вже не було в домі, це зовсім не стурбувало б її. Але зараз, якщо її чоловік побачить цю драбину! Страшно подумати, до чого це призведе. Пані де Реналь кинулась шукати її скрізь. Нарешті вона знайшла драбину під дахом, куди приніс її і навіть, очевидно, сховав лакей. Це було щось дивне, й іншим часом вона дуже стривожилася б.