Що ж до Матильди, то вона тільки що зрозуміла, як мало важить вона для цього юнака. Сміялася вона, щоб приховати своє збентеження, і це їй удалось.
— Ви, мабуть, міркуєте про щось захоплююче, пане Сорель. Може, це якийсь цікавий епізод того повстання, що привело в Париж графа Альтаміру? Я була б дуже рада дізнатися, про що ви думаєте, я нікому не скажу, присягаюсь вам.— Матильда сама дивувалась, як вона могла вимовити ці слова. Як? Вона благала підлеглого? Її збентеження стало ще більшим, і вона грайливо додала:
— Що могло перетворити вас, звичайно таку стриману людину, в натхненну істоту, в якогось мікеланджелівського пророка?
Це запитання, зроблене так різко й безцеремонно, глибоко образило Жюльєна, і він знов наче знавіснів.
— Чи правильно робив Дантон, що крав,— заговорив він раптом, і тон його ставав дедалі суворішім,— чи повинні були революціонери П’ємонту й Іспанії заплямувати народ злочинами! Роздавати нагороди і командні місця в армії людям без будь-яких заслуг? Чи люди, нагороджені орденами, не побоялися б тоді повернення короля? Чи слід було віддати на розграбування туринську касу? Одне слово, мадемуазель,— сказав він, наступаючи на неї з грізним обличчям,— чи повинна людина, що хоче знищити невігластво й злочини на землі, пронестись по землі, як буря, змітаючи наосліп все на своєму шляху?
Матильді стало страшно, вона не могла витримати його погляду і відступила на два кроки. Вона мовчки дивилась на нього одну мить, потім, засоромившись свого страху, легкою ходою вийшла з бібліотеки.
X. КОРОЛЕВА МАРГАРИТА
Кохання! В яких безумствах навчаєш ти нас знаходити насолоду!
Листи португальської черниці 98
Жюльєн перечитав свої листи. Почувши дзвінок на обід, він подумав: "Яким смішним я, мабуть, здаюся цій паризькій ляльці! Яке божевілля — щиро висловлювати перед нею свою думку! А втім, може, це вже не так і безглуздо; в даному разі викласти правду було гідним мене. Нащо їй треба знати мої найпотаємніші думки? Вона безцеремонна. Так робити непристойно. Мої міркування про Дантона зовсім не входять до тих службових обов'язків, за які мені платить її батько".
Коли Жюльєн зайшов до їдальні й побачив мадемуазель де Ла-Моль в глибокому траурі, він забув про своє незадоволення. Це здалося йому тим більш дивним, що ніхто з членів сім'ї, крім неї, не був у чорному.
Після обіду він цілком отямився від того несамовитого збудження, в якому перебував цілий день. На його щастя, на обіді був той самий академік, який знав латинь. "Ось хто, мабуть, не буде з мене глузувати, подумав Жюльєн,— коли, як мені здається, моє запитання про траур мадемуазель де Ла-Моль виявиться безтактністю".
Матильда дивилась на нього з якимось особливим виразом. "Ось воно, кокетство паризьких жінок точнісінько таке, як його мені змальовувала пані де Реналь,— подумав Жюльєн.— Сьогодні вранці я був з нею не дуже люб'язний, не виконав її примхи й не став з нею розмовляти. І від цього я піднявся в її очах. Звичайно, чорт ще себе покаже. Згодом її гордовита зневага знайде причину помститись на мені. Я тільки розпалюю її пиху. Яка різниця, коли порівняти з тим, що я втратив! Яка чарівна природність! Яка щирість! Я знав усі її думки перш, ніж вона їх висловлювала, я бачив їх зародження; в її серці у мене був тільки один супротивник — її страх за життя дітей; але це почуття розумне й природне, воно було мені навіть приємне, хоч я від цього й страждав. Ото дурний був! Мрії про Париж, якими я тоді тільки й жив, заважали мені оцінити по-справжньому цю божественну жінку.
Яка різниця, боже праведний! І що ж я бачу тут? Суху, зневажливу пиху, всі відтінки самолюбства, та й більш нічого".
Всі вже встали з-за столу. "Треба не прогавити мого академіка",— вирішив Жюльєн. Коли всі виходили в сад, Жюльєн підійшов до нього і лагідно, смиренно сказав, що цілком поділяє його обурення з приводу успіху "Ернані".
— Ах, якби ми жили в епоху таємних королівських наказів про арешти...— сказав він.
— Тоді б він не наважився! — скрикнув академік з жестом у стилі Тальма.99
З приводу якоїсь квітки Жюльєн процитував кілька рядків з "Георгік" Вергілія і заявив, що ніщо не може зрівнятися з поезіями абата Даліля. Коротше кажучи, він намагався догодити академікові всілякими способами і нарешті сказав зовсім байдужим тоном:
— Треба гадати, мадемуазель де Ла-Моль дістала спадщину від якогось родича і тому в траурі?
— Як! Ви — своя людина в домі,— сказав академік, спиняючись, наче прикипів до місця,— і не знаєте про цю її манію? Справді диво, що мати дозволяє їй таке; але, між нами кажучи, ніхто в цій сім'ї не може похвалитись твердою вдачею. У мадемуазель Матильди характеру вистачить на всіх, і вона командує тут усіма. Сьогодні ж тридцяте квітня,— і академік замовк, хитро дивлячись на Жюльєна. Жюльєн усміхнувся так багатозначно, як тільки міг.
"Що спільного поміж владною вдачею, трауром і тридцятим квітня? —думав Жюльєн.— Я, мабуть, осоромився ще більше, ніж гадав".
— Признаюся...— сказав він академікові, запитливо дивлячись на нього.
— Пройдімось по саду,— сказав академік, радіючи нагоді пуститись у довге й барвисте оповідання.— Як! хіба ви не знаєте, що трапилось тридцятого квітня тисяча п'ятсот сімдесят четвертого року?
— Де? — здивовано спитав Жюльєн.
— На Гревській площі.
Жюльєн був такий вражений, що навіть ця назва нічого йому не пояснила. Природжена допитливість і нагода почути щось трагічне, що його так захоплювало, викликали в його очах той особливий блиск, який оповідачеві так приємно бачити в слухача. Академік, радий з того, що знайшов такі нашорошені вуха, докладно розповів Жюльєнові, як тридцятого квітня тисяча п'ятсот сімдесят четвертого року найвродливішому юнакові свого часу Боніфацію де Ла-Молю і його другові Аннібалу де Коконассо, п'ємонтському дворянинові, відтяли голови на Гревській площі.
— Ла-Моль був коханцем королеви Маргарити Наваррської, і зверніть увагу,— додав академік,— що мадемуазель де Ла-Моль зветься Матильдою-Маргаритою. В той же час Ла-Моль був фаворитом герцога д'Алансона і близьким другом короля Наваррського — згодом Генріха IV, чоловіка його коханої. В останній день масниці тисяча п'ятсот сімдесят четвертого року двір перебував у Сен-Жермені разом з бідолашним королем Карлом IX, що був уже при смерті. Ла-Моль задумав визволити своїх друзів принців, що їх королева Катерина Медичі тримала при дворі як бранців. Він під'їхав до стін Сен-Жермена з двома сотнями вершників. Герцог д'Алансон злякався, і Ла-Моль віддали в руки ката.