Такий неслухняний чоловік зараз за два дні потім мав в господарстві якусь болючу шкоду. Найменча шкода була, як йому витолочено збіжа, згорів полукіпок або копиця сіна. А то иншому затроєно або скалічено скот, побито гуси, порізано телята. Всі знали, що то Юцева робота, та ніколи не було на це свідків, і хоч Юцьо посидів трохи в слідстві, то через брак доказів його згодом пускали на волю. Навіть такі, що знали дещо, боялися свідкувати і мовчали мов камінь. Тому-то люди помстували на нього, проклинали, але таки корилися і робили жидівську панщину. Найчастіше пакостив Юцьо тим, що толочив людям збіжа і паші. Зіпне було в купу два коні, сяде на одного і поїде в ночі на вибрану нивку. Ніхто не смів приступити, щоб йому у вічі подивитися, бо Юцьо держав велику черешневу палку в руці і небезпечно було до нього зблизитися. Значить, що Юця ніхто у вічі не бачив, і так йому все проходило безкарно.
Двом тутешнім шляхтичам, братям Хлопецьким, які за ніщо в світі жидівської панщини не хотіли робити, так пакостив, що обидва продали свої оселі і перенеслись на десяте село. А жив там кремезний шляхтич Теодор Волошинський. Цей таки і панщини не робив і не хотів з села вступитися, хоч Юдка своїми пакостями доводив його до розпуки. Затроїв йому корову, скалічив вилами коня так, що тельбухи вийшли і треба було його добити, а вже що збіжа та трави натолочив, то й не злічити.
Волошинський надівся, що Юцеві прийде колись кінець, а сам із батьківщини таки не вступиться, але кінець йому не приходна
— Вам би сусідо, таки з цим чортом помиритися,— говорили, було, сусіди.— Ви йому нічого не зробите, а так то хіба підете слідом за Хлопецькими...
— Ну, ну, ще ви побачите, що я йому зроблю, щоби я мав на шибеницю піти.
Волошинський пильнувався перед його злобою, та нічого не вдіяв, бо пильнував звичайно не там, де Юцю зробив йому діймаючу шкоду.
Одного разу піймав Волошинський на молодій озимині ціле стадо Юцевих гусий. Инший би вигнав, та ще перепросив Юдчиху, що не дозволив їм пастися. Волошинський заняв усе, загнав до хліва і замкнув на колодку. Це було з рана. Волошинський потім поїхав в поле, оставляючи дома жінку і недолітка синка. На нещастя Юдка був того дня дома. Як йно Воло-
шинський виїхав з дому і люди з села повиїздили теж, Юдка впав на його домівство, розбив колодку, випустив свої гуси, а ціле стадо гусий, що на подвіррі в калабаньці пливало побив до одного палицею. Жінка хотіла не давати, хлопець верещав, ґвалтував. Юдка вибив одне і друге і пігнав свої гуси до дому.
Як Волошинський вернувся вечером до дому і про це довідався, аж заскреготів зубами зі злости.
— Ну, ну, Юців рахунок у мене росте що раз більший...
Сусіди радили завести жінку і синка до суду на оглядини, зробити жалобу за напад, за шкоду та побиття та Волошинський лиш руками замахав:
— Шкода заходу, що з того вийде? Нічого. Ніхто знову не схоче свідкувати, бо його бояться. Він знову вийде чистий, а я лише гроші та час втрачу. І ще з мене сміятися буде...
— Ви сусідо, хіба з села втечете так як Хло-пецькі...
— Не діжде цього той злодій, щоб я батьківщини покидався...
Минуло від цьої події дві неділі. То було вже в початках жовтня. Було ще тепло і худоба паслася по стерні.
Одної неділі в ранці дітваки, що вигнали пасти худобу, побачили на одній нивці з молодою озиминою якогось лежачого чоловіка. Прийшли блище і дуже налякались. На озимині лежав Юдка мертвий, а не далеко нього паслися два його коні зіпняті разом. Зі страху діти блище не придивлялися, стояли з далекі і кількох пігнало до села дати знати громадській старшині.
По селу наче б запалив. Люди хрестилися, діти плескали в долоні, а всі раділи страх, що вступився Юдка найтящий воріг села. Тої неділі пішли до церкви хіба старці та бабусі, бо усе раде було побачити неживого Юдку і великою юрбою рушили в поле.
І
Юдка лежав на землі лицем до долу. Від шиї виходив наперед довгий тонкий шнур, з якого роблять віжки, засилений на петлю. За ним простягався слід у витолоченій озимині. Юдка держав в закостенілих руках жмутки зірваної трави, очевидно хотів рятуватися в той спосіб і придержуватись трави. Прибігла і задряпана Юдчиха з великим вереском, криком і проклонами. Вона припала до трупа і хотіла його обернути, та війт не дозволив.
— Так мусить лишитися, поки не приїде судова комісія.— Війт казав людям відтрутити жидівку, хоч вона дерлася і верещала як навіжена.
Війт поставив коло трупа варту, а до міста післав письмо до суду. Зараз виделєгувано комісію, яка приїхала другого дня зрана: судія слідчий з писарем, двох лікарів і сам прокурор.
Він довідавшися, що сталося аж підскочив, так втішився. До свого товариша каже:
— Ми того драбугу мали богато разів на своїм варштаті, тай нічого йому не могли зробити, видно, що той якийсь мав щасливійшу руку. Ну — слава Богу, будемо мати трохи менче роботи.
Поперед усього пішла комісія на місце і стали рисувати ситуацийний плян. Убійство було поповнене на полі вдови Конопчохи, старої вже жінки. Вона певно цього не зробила. Шалапінду піймано на петлю. Шнур мав десять метрів довготи скручений з конопель. При тім кінці, де петля намазано шнур милом, щоб петля легче затягалася. Шнур як раз такої грубости, як хлопські віжки.
Петлю закинено із заду і так його стягнено з коня, і волочено на 55 кроків по озимині. Вимірковано місце, де він упав, правдоподібно він впав на ознак, а опісля поки втратив память повернувся і хапавсь трави, яка була в його закостенілих руках. В тім місці, де його звалили, лежала груба черешнева палиця. Всі пізнали, що то Шалапіндова. Лежала тут ще недокурена люлька також Шалапінди власність. До комісії збіглося усе село і два жандарми не мало мали роботи відганяючи людей, щоби не пхалися. Лікарі казали повернути трупа горілиць, та не було кому цього зробити, бо люди стали тікати. Відразу як позамітав. З тяжкою бідою жандарми привели двох мужиків до роботи, за обшивку. Як повернули Шалапінду і люде його побачили, то аж скрикнули з остраху. Він виглядав страшніше, як живий. Очі повилазили на верха як баньки, язик висолоплений як у зарізаної товарний, лице посиніле як сукно, петля затягнулась і так здавило товстку мов у бика шию, що можна було чотирма пальцями обняти.