— Та вгомонися ти, чуєш!
— Ми просимо вас переглянути цей текст,— тут не дуже багато, зовсім небагато, це не забере вам часу,— ви перегляньте й скажіть, як думаєте: чи маємо ми право й чи добре це буде — використовувати діалект аж у такій мірі, як нам пропонує автор — і чи, зрештою, локальні ці діалектизми?
— І ви здастеся на мою думку? — усміхнулась Калина.
— А знаєте — чом би й ні — все залежить від того, як будете аргументувати.
— Я тут довго не затримаюсь, не знаю, чи встигну — усього день чи два...
— Знаємо. Приїхали за снігом,— сказав той, невисокий,— ми також чекаємо снігу і хоча б трохи сонця. Сонце доводиться ловити на перевалі, як рибу в ятір. Хоча на хвилю спинити. Сидимо й стережемо його. Часом щастить, а більше — ні,— але то вічна історія, ми вічно ловимо погоду. До речі, я — режисер, це — наша героїня,— показав він на дівчину,— а хлопці нехай представляються самі.
Дівчина повернула до Калини байдуже, холодне, на диво холодне при таких чорних очах обличчя. Вона мала коси, довгі як у шестикласниці, її неус-міхнений запаморочливий погляд ковзав по поверхні речей, як по чомусь страшенно віддаленому.
— То ви прочитаєте? Я вам зараз поясню сенс суперечки, вона зайшла в нас раптово якось,— сказав русявий.— Ми слухаємо, як говорять тут люди — і здається, що надто фальшуємо, намагаючись надміру точно передати колорит тутешньої говірки, цей надмір разить і дратує, ніби навмисне ми наголошуємо саме на барві мови, бо не знайшли, не відкрили іншого способу показати людей. А є ж інше... Але, може, вас не цікавлять професіональні суперечки?
— Навіщо ти нав'язуєш свою точку зору? — сказав той, з нервовими руками, котрий заговорив перший. Він дивився на Калину, й вона побачила себе їхніми очима — свою непроникну, непроглядну засмученість, зовсім бліді вуста і руки на колінах; до неї доторкався новий, трохи знаний, трохи уявлюва-ний світ, вони навзаєм приглядались одне одному, вона й той світ, але господарі не мали наміру відхиляти для неї ласкаво завісу над своїм світом, вони показали їй те, що, на їх думку, могло бути їй зрозумілим, ніхто навіть не сказав назви фільму, просто їм у роботі знадобилась її поміч, от як хтось би, приміром, пробував підняти заважкий камінь і попросив перехожого підсобити, і перехожий годиться допомогти, не питаючи навіть, пощо той камінь треба зрушити з місця.
— Гаразд,— сказала Калина,— я охоче прочитаю.
— Дякую,— зрадів режисер,— Чи не вип'єте вина? Він забув, що Калина відмовилась хвилю тому
пити, налив у склянку вина, простяг Калині, вона взяла склянку, але не пила, тоді русявий усміхнувся:
— Давайте удвох — де ж таки змушувати пити вино саму-однісіньку людину! Вони сьогодні не п'ють, вони чекають снігу — я можу чекати снігу і пити вино, в мене проклятий настрій нині. Хочете, розповім, чому в мене проклятий настрій?
Калина розуміла, що треба подякувати за вино й піти. Видно було, що вони втомлені — зрештою, взагалі не випадало довго й мовчки сидіти й розглядати їх, але вона не могла звестися, не могла побороти в собі цікавості, не могла покинути цей теплий кімнатний рейвах, якого люди не помічали навіть.
— Облиш ти свої сентименти, — похмуро сказав чорний, з поясом. Вони так і не назвали своїх імен, Калина з фільмів упізнала тільки русявого; зараз очі у нього були дуже сині, він часто кліпав повіками й все торкався рукою бороди, видно, вона йому ще незвична й заважала — але і його Калині не бажа-лось називати в думці на ймення, вони, може, й самі тепер повинні були забути власні імена, вони жили під чужими іменами і мусили звикнути до тих імен, і до бороди той русявий мусив звикнути, і до хижості — той, з поясом; Калині було заздрісно, що вона не має такої змоги перевтілення, заникнення в самій собі чогось власного хоча б на короткий, на мізерний час.
— Байдуже, що отой кепкує з мене,— махнув рукою русявий,— ви послухайте, гаразд?
Актори снідали в тому ж "Вівчарику", нашвидкуруч, так снідають зазвичай люди перед роботою, похапцем і не надто розбираючи, що їдять, і якраз на той мент зайшла туди зграйка молоденьких дівчат, веселих і молоденьких дівчат, вони сіли при сусідньому столику й щось замовили, і перешіптувались, зиркаючи на людей, котрі снідали, поспішаючи до роботи, і посміювались, як то роблять завжди дівчата в гурті. Той гурт їм служить захистом від осуду й іронії, в гурті дівчата ладні що завгодно встругнути і відчувають себе впевнено і трохи зухвало. Одна лиш, у сивій, гарно кроєній свиті й величезній квітчастій хустині з довгими торочками була ніби поза гуртом, окрема, самотня й непричетна; русявий сидів навпроти неї, і був до безтями радий, що бачить її зранку, на самому початку дня — бачить її обличчя, неймовірно чисте, ніби щойно змите живою водою, вузеньке, наполовину прикрите хустиною, дуже поважне й навіть сумне, з тремткою лінією брів і ясними, аж надто ясними очима. В тому обличчі при м'якому смуткові привиджувалась урочиста, добра, як благословення, святість, і він дивився невідривно у те просвітління, і Калина ніби сама була при тому — так він оповідав — і важко, аж чорно, затужила за віолончеллю і за містом. Бо коли йти вниз її улюбленою вулицею, то один мент, на легкому, ледь примітному повороті, видно білі вигнуті, як дека віолончелі стіни старого собору, і Калина запрагла побачити світлу стіну старовинної забудови.
— Можна вас на хвилину? — запитала дівчина у квітчастій хустині. Вона була висока й тонконога, як журавличка; чоботи з довгими халявами не сягали їй колін, і вона переступала з ноги на ногу нетерпляче, як дитина, котрій важко встояти на одному місці і хочеться притьмом і відразу бути скрізь водночас.
— Можна вас на хвилинку? — сказала вона русявому, і з обличчя її не зникала поважна, сумовита святість, коли вона запитала: — Ви кіношник?
— Ні,— наче не розуміючи, відповів актор, намагаючись відсторонитись від того жаргонного і прикрого слівця, а вона усміхнулась і похитала головою:
— Але ж я знаю, ви — кіношник. Я бачила вас уже в кількох фільмах, ви знімаєте якийсь фільм і... Але ходіть звідсіля, не маю я охоти, аби вони,— дівчина кивнула вбік товаришок,— аби вони дивились. Хм, вони не вірили, що я підійду до вас і що ви схочете зі мною говорити... Ходіть звідси.