Потім вона зірвалась і мелодраматичним, з викриками, ніби вона вичитувала закляття, голосом, з надривами почала благати Якова не лишати, врятувати її.
— Поможіть мені, Якове! Поможіть! Ви можете! — звучав її розпачливий голос. — Що хочете, щоб я зробила? Кажіть! Кажіть! Лише поможіть мені! Тікаймо!
Вона кинулась до Якова зі швидкістю вивірки, схопила його за шию, пригорнулась до нього, уся перелякана, тріпотлива, її уста, щоки, очі були залиті сльозами. Не міг її відірвати.
— Не відпихай мене! Врятуй мене!
Яків звівся на ноги разом зі Шприндзею, тримав її за руки і казав:
— Та чекай! Та чекай же! Заспокойся! Вислухай ! — А потім почав кричати і силою відірвав її від себе.
Дівчина перестала змагатися, уста її були бридко скривлені, вона видавала якісь худоб'ячі звуки, з очей лилися сльози.
— Бо ти... бо ти... бо ти не хочеш, — хлипала вона зовсім по-дитячи... — Бо ти... бо ти... — її уста тремтіли, вона намагалась здушити плач, але не могла цього зробити.
І враз за вікном, здається, зовсім близько, впало підряд два постріли і пролунав хрипливий, різкий, майже розпачливий голос:
— Гальт! Гальт!
Хтось біг, за кимсь бігли, падали нові постріли. Шприндзя замовкла, зірвалась на ноги, насторожено вслухаючись. І коли крики і постріли затихли, десь там, у напрямку Шкільної вулиці, з того боку почувся сильний вибух.
— Ой! Що це? — викрикнула Шприндзя і кинулась знов до Якова.
— Вибух! — відповів Яків стишеним голосом; його увага була там, за вікном.
Це зовсім змінило настрій. Шприндзя опанувала себе, почала говорити логічно і, хоч очі її все ще вибухали, намагалась бути нормальною. Говорила знову про виїзд, про те, що має готовий план: до Німеччини, на роботу... А там буде видно. До Швейцарії. Засоби готові.
Яків мовчав, не перечив, не погоджувався, вагався, можливо, вперше в житті справді вагався, і не мав сили знайти рішення. А Шприндзя вела своє: виїдуть до Європи, далі Америка, якесь спокійне, нормальне, здорове місто. Вона знає ремесло, вміє шити рукавички, відкриє фабричку... Тут нема майбутнього — німці зле, росіяни зле, довгі роки, десятки років неспокою, хаосу, для Якова нема тут місця, його переслідуватимуть ті і ті, він їм зайвий, зрештою, вони й самі собі зайві, на них найшла така планіда... Чого він вагається?
— Багато різного, — пробурмотів Яків.
— Чого?
— Хоч би формальностей.
— То треба діяти. Зараз! Завтра! — Шприндзя підбадьорилась, очі її блискали.
— Уяви, як гарно! Ми їдемо! Геть, геть з цього проклятого місця. Я і... ти! Ти мій... чоловік. Ми самі в широкому, прекрасному світі... — При тому вона наближалась до нього, дивилась сяючими, вогкими, благальними очима.
— Ви йдіть до себе... Вже пізно. Завтра буде видніше... — сказав він їй з внутрішнім збентеженням, якимсь непевним, вагальним тоном, що її підбадьорював.
— Але чому до себе? Ми тут лише... я і ти...
— А там? — Яків вказав на підлогу.
— Їх там нема, — хитнула головою вона.
— Як нема?! — викрикнув він.
— Пішли... До гетто... Минулої ночі... — сказала вона тоном заспокоєння.
— Але ж чому? — ще голосніше викрикнув він.
— Вони так хотіли. І пішли.
— І ти... дозволила?
— Мене ніхто не питав про дозвіл. Вони лише сказали:
"Ти молода. Тобі треба жити. А нам не треба..." І пішли... — А по короткій, різкій перерві додала: — Хочеш? Ходи зі мною! Щось покажу! — І, не чекаючи згоди, зняла з шафи срібний свічник, засвітила недогарок свічки... — Ходім! Побачиш!
Він не перечив. У задній, що біля кухні, кімнаті підняли ляду, з-під якої дихнуло вогкістю, кам'яними сходами зійшли у невеликий, низький простір, завалений розкиданими постелями, тапчаном, столиком, рештками харчів, брудним посудом.
Шприндзя піднесла свічник, все те разом, освітлене згори, з тінями, світлом, нагадувало розкриту труну.
— Чи могли вони тут жити? — спитала Шпринздя, і голос її звучав також ніби з труни.
Яків не відповідав, він лише дивився. Шприндзя поставила свічник на столику, відсунула тапчан, натиснула в стіні на заляпане вапном місце, і там відкрилась чорна діра. Яків мовчки спостерігав. Шприндзя витягла довгу, вузьку, темного кольору, на подобу якогось футляра, скриньку, поставила її під свічкою на столі і відкрила.
Яків намагався бути нейтральним, байдужим, але те, що побачив, по-своєму вплинуло на нього. Ніде, хіба в кіно, не міг він бачити такої кількості дорогоцінностей у золоті, сріблі і камінні, як побачив своїми власними очима у цьому могильному просторі.
— Батьки мали ювелірну крамницю... — сказала Шприндзя. — Вони разом із шваграми мали щось із півмільйона майна в долярах. І все це тут. Нічого не вивезли... Лише в швейцарському банку пара сотень тисяч... І це все... — Потім Шприндзя зачинила скриньку, вставила її назад у чорну діру стіни і засунула цеглину. Яків весь час не промовив ні одного слова.
Мовчки лишили вони льох. Нагорі видалось все затишним, здається, цього вечора було навіть тепліше, ніж звичайно. Сяйво свічки освітлювало лише загальні контури предметів, двері всіх кімнат були відчинені. У кімнаті, що за їдальнею, було розставлене ліжко, друге — широке, двоспальне ліжко — стояло у спальні. На всьому лежала містерійна мовчанка...
— Знаєш що, дівчино, — промирливим голосом промовив Яків. — Поки що йди спати. А завтра побачимо...
— Добраніч, — промовила Шприндзя слухняно, взяла свічку і вийшла.
Лежачи у своєму м'якому, теплому ліжку, щоб забутися, щоб перейти на інші думки, Яків сягнув по томик поезій, що лежав на купі книжок на нічному столику. І перше, на що натрапив у книжці, було:
У темній гущині її я наздогнав.
Вона, вже лежачи серед пахучих трав,
Руками пружними од мене одбивалась.
Нарешті стишилась — і дивне диво сталось:
Уста, що і мене, і весь мій рід кляли,
Мов квітка багряна, до мене простягли
Свій келих, сповнений солодкої знемоги...
VII
Цієї ночі рішення запало. Багато передумалось — за і проти. Рішив пуститись у той інший, далекий, відмінний світ, куди його манила доля. Усе сприяло його намірові. Місто заливала чужа повінь, вулиці заповнялись чужими фірмами, будинки — чужими людьми. Місцевих витискали, виганяли, забивали. "Усі згинуть", — казав пошепки урядовець Рейхскомісаріату, що служив там за перекладача. "Тут нема не німців", — казав керівник політичного відділу того уряду Неслер. Німці на першому місці, німці на другому і німці на останньому. "Hyp фюр дойче" стояло на кожному предметі. За оголошеним Райхскомісаріатом цінником, заробітна платня для не німців зводилась до пачки сірників денно, для селянина — чотирьохсот грамів зерна.