Нарешті з пагорба вони побачили долину Холівуда. У великих вікнах лісового абатства яскраво світились смолоскипи й свічки, високі башточки й шпилі мовчки тягнулися вгору, і на найвищому шпилі у сяйві місяця блистіло розп'яття. Навколо абатства на широких галявинах палахкотіли табірні багаття і купчились халупки; в долині простяглась звивиста стрічка замерзлої річки.
– Клянусь небом, – сказав Річард, – тут ще й досі стоїть військо лорда Фоксхема. Той гонець, видно, сюди так і не доїхав. Що ж, тим краще. Є з чим зустріти сера Деніела.
Але військо лорда Фоксхема стояло в долині зовсім з іншої причини, ніж гадав Дік. Воно вже рушило на Шорбі, але на півдорозі до нього підскакав другий гонець, який передав їм наказ повернутися туди, де вони стояли вранці, щоб перепинити шлях ланкастерцям, які відступали, і бути якнайближче до головної армії йоркістів. Річард Глостер, вигравши битву і винищивши своїх ворогів у цій окрузі, уже йшов на з'єднання із своїм братом. І незабаром після того, як військо мілорда Фоксхема повернулося в Холівуд, сам Горбань зупинив коня перед дверима абатства. Ось на честь якого вельможного гостя світились вікна вогнями. Коли Дік разом з своєю коханою та її подругою з'явився в Холівуді, всіх наближених герцога частували в трапезній з пишністю, гідною такого могутнього і багатого монастиря.
Діка, який не дуже бажав цього, привели в трапезну. Глостер, вкрай стомлений, сидів за столом, підперши рукою бліде, страшне обличчя. Лорд Фоксхем, рана якого майже загоїлась, сидів на почесному місці зліва від нього.
– Ну як, сер, – спитав Річард Глостер, – чи принесли ви мені голову сера Деніела?
– Мілорде герцог, – відповів Дік досить сміливо, але з неспокійним серцем, – мені не пощастило навіть повернутися з своїм загоном. Мене, якщо дозволить ваша милість, розгромили.
Глостер глянув на нього й грізно нахмурився.
– А я ж дав вам п'ятдесят вершників і п'ятдесят піхотинців, сер, – промовив він.
– Мілорде герцог, у мене було тільки п'ятдесят вершників, – відповів молодий рицар.
– Як це так? – сказав Глостер. – Він же просив у мене і кінноту, і піхоту.
– Якщо дозволить ваша милість, – вкрадливо відповів Кетсбі, – ми дали йому для переслідування тільки вершників.
– Гаразд, – промовив Глостер. – Шелтоне, ви можете йти, – додав він.
– Стривайте! – сказав лорд Фоксхем. – Цей молодий чоловік мав доручення і від мене. Може, він виконав його краще. Скажіть, мастере Шелтон, ви знайшли дівчину?
– Хвалити Бога, мілорде, – відповів Дік, – вона в цьому будинку.
– Навіть так? У такому разі, мілорде герцог, – вів лорд Фоксхем, – з вашого дозволу, завтра, до того як армія вирушить в похід, я пропоную справити весілля. Цей молодий сквайр…
– Молодий рицар, – перебив Кетсбі.
– Ви кажете на нього рицар, сер Вільям? – вигукнув лорд Фоксхем.
– Я сам посвятив його в рицарі за добру службу, – сказав Глостер. – Він двічі хоробро послужив мені. Йому не бракує відваги, йому бракує залізної чоловічої твердості. Він не піднесеться, лорд Фоксхем. Цей чоловік буде хоробро битися в рукопашній сутичці, але в нього серце каплуна. Та і як би там не було, якщо він збирається одружитися, одружіть його, в ім'я Пресвятої Діви, і край!
– Він хоробрий хлопець, мені це відомо, – сказав лорд Фоксхем. – Радійте, сер Річард: я уладнав справу з мастером Хемлі, і завтра ви з Джоанною повінчаєтесь.
Дік зрозумів, що тепер найкраще за все піти з трапезної, але не встиг він підійти до дверей, коли якийсь чоловік, зіскочивши коло воріт з коня, одним стрибком влетів на ганок, розштовхав слуг і кинувся на коліно перед герцогом.
– Перемога, мілорде! – вигукнув він.
І раніше, ніж Дік добрався до кімнати, яку дали йому як гостеві лорда Фоксхема, навколо багать у долині почулись радісні крики: цього самого дня, за якісь двадцять миль звідси, могутності ланкастерців завдали другого нищівного удару.
Розділ VII
ПОМСТА ДІКА
Наступного ранку Дік встав ще до схід сонця. Скориставшись гардеробом лорда Фоксхема, він гарно одягся і, довідавшись, що з Джоанною все гаразд, пішов прогулятися, щоб вгамувати свою нетерплячку.
Деякий час він бродив серед воїнів, що у зимових сутінках готувалися в похід, а потім, чекаючи сходу сонця, вийшов у поле, проминув сторожові пости і попрямував до замерзлого лісу.
Дік був щасливий, і думки його плинули спокійно. Він не шкодував за втраченими милостями герцога, бо розумів, що з такою дружиною, як Джоанна, і з таким захисником, як лорд Фоксхем, він може радісно дивитися в майбутнє. За минулим він не тужив.
Поки він прогулювався, поринувши в роздуми, майже зовсім розвиднілось і на сході спалахнула заграва. Знявся легкий вітрець і погнав попід його ногами морозяний пил. Дік уже повернув назад, щрб іти в абатство як раптом помітив за деревом якогось чоловіка.
– Стій! – крикнув Дік. – Хто йде? Чоловік вийшов з-за дерева і змахнув рукою, наче німий. І хоч на ньому був одяг пілігрима, а обличчя закривала відлога, Дік одразу впізнав сера Деніела.
Дік ступив до нього, оголюючи меч, а рицар, сунувши руку за пазуху, наче для того, щоб вихопити сховану там зброю, спокійно чекав наближання юнака.
– Ну, Діконе, як ти гадаєш учинити? – спитав сер Деніел. – Невже ти шукатимеш смерті переможеного?
– Я ніколи не шукав вашої смерті, – відповів юнак. – Я був вашим щирим другом, поки ви не захотіли убити мене. А як палко ви цього хотіли!
– Це був самозахист, – промовив рицар. – А тепер, хлопче, звістка про останню битву і присутність того горбатого диявола в моєму лісі остаточно зломили мене. Я йду в Холівуд, в цьому святому місці ніхто не зачепить мене. Потім, взявши з собою, що можна, поїду за море, і почну нове життя в Бургундії або Франції.
– Ви не підете в Холівуд, – сказав Дік.
– Як ти сказав? Не піду? – спитав рицар.
– Послухайте, сер Деніел, сьогодні – моє весілля, – сказав Дік, – і сонце, що зараз зійде над світом, осяє мій найщасливіший день. Вашим життям ви повинні заплатити, двічі заплатити, за убивство мого батька і за спроби вбити мене. Але я сам зробив чимало поганого, я став причиною смерті багатьох людей, і в цей щасливий день я не хочу бути ні суддею, ні катом. Навіть коли б ви були дияволом, я не зняв би на вас руки, а дозволив би вам іти своєю дорогою. Просіть прощення в Бога, а я вам прощаю. Але в Холівуд я вас не пущу. Я стою на боці Йорка і не дозволю шпигунові пролізти в наш табір. Запевняю вас, що коли ви зробите хоч один крок до Холівуда, я гукну найближчу сторожу, щоб вас схопили.